Завантажити

схотів сказати правди. Промінці світла пучком золотих ниток снувались від лампи до очей, неправильно здовжувалось то округлювалось обличчя сина, уперте, мовчазне, із зведеними на переніссі навислими бровами. Ось він підвівся, дмухнув на світло, і чорна велика тінь майнула по хаті.
Вночі Дмитро прокинувся від легкого дотику. Ще не розплющивши очей, відчув, як світло червоними кружальцями пробилось крізь повіки, і, певне відгомін вчорашнього, тривожна догадка шугнула — рвучко підвівся, захищаючи голову трохи відхиленою рукою.
— Що з тобою? Спи, спи... Непокоївся всю ніч. Чи не жар у тебе? — прикладає шершаву землисту руку до високого смаглявого чола з вузькою незагорілою смужкою вздовж лінії чуба, а потім витирає рушником з підборіддя рожеву сукровицю.
— Мамо, це я з Грицьком побився.
— З Грицем? Яким?
— Шевчиком.
— Шевчиком? — перепитує. — Чи ти не спросоння верзеш?
— Ні. Сам раніше ніколи б не подумав.
— Як же ж так можна? За що не помирились?
— За дівчину. Югину Бондар.
— За дівчину? — широко розплющує очі Докія, і кілька догадок так тиснуть одна одну, що аж боляче стає в голові. — Вам обом приглянулась одна дівчина, чи як?
— Еге ж.
Вона ще не вірить синові і, вже чуючи, як хвилювання стукається, нестримно прибуває в груди, удавано зітхає і похитує головою:
— Як же ж так можна: за дівчину один одного, десь, не повбивали. А Бондарівна славна... Дуже приглянулась тобі?
Незручно парубкові й говорити про свої потайні думки, морщиться, мов після чарки, проте не може уникнути материного погляду і, відводячи очі вбік, глухо кидає:
— Еге ж, дуже... Тільки...
— Що ж, кращої невістки мені, либонь, і не відшукати... Тільки бійка, Дмитре, пом'яни моє слово, до добра не доведе, — відчитує, гасячи світло і ледве стримує радість: син її не хворий, не скалічили Барчуки, не прибили, не притовкли. Тільки натура така трудна, камінна — що в іншого за вітром через кілька тижнів піде, в нього роками тримається. Ох, як воно все... — Усміхається в темряві і зразу ж спокійно засинає.
 
 
XXXIX
 
Землемір, чіпкий дідок, з зеленкуватим вузьким клином борідки і підстриженими прокуреними вусами, вткнувся короткозорими очима в кряжисту постать Івана, і його рука довгастим човником вскочила в міцні вузлуваті пальці.
— Так це ви, можна сказать, Іван Тимофійович Бондар... Землемір... Кхи-кхи. Чортів кашель. Тьху... Карпо Іванович Мокроус.
Ледве помітно всміхнувся Іван. Вийшло: «землемір кхи-кхи, чортів кашель. Тьху». Так і запам'ятав чудернацьке прізвище, шанобливо тиснучи руки з колючими сивьми волосинками на пальцях. Обережно, поперед себе, поніс до хати теодоліт, а Карпо Іванович підхопив з землі протертий чемодан і задріботів тонкими ногами за Іваном. У хаті, витягуючи тонку шию, швидко скинув пальто. Почав потирати руки і заходив з кутка в куток. З-під чорного піджака різко випирали трикутники лопаток, то наближаючись до хребців, то різко відскакуючи вбік.
— Можна сказать, відіб'ємо завтра вам благодатної земельки на горбку. Знаю, знаю її. Це споконвічне князівство Варчуків. Як він? Ще ворушить ногами? — допитливо примружив праве око.
— Цього довбнею не доб'єш.
— А як ви думаєте, Іване Тимофійовичу, чи вони нам побоїща не закачають? — впритул підійшов до Бондаря, поблискуючи по-дитячому безпорадними короткозорими очима.
— Думаю, ні. А втім, хто його знає. Опасаетесь?
— Це я, можна сказать? Самого чорта не боюсь, — вигнув сухі груди. — Тільки свого інструмента жаль — дорога штучка, того й дивися, щоб не потрощили, — погладив рукою лаковані ніжки теодоліта. І раптом, чогось сердячись, вдарив кулаком в кулак: — Чортові баби, так і норовлять допастись до нього. І видумав біс, можна сказать, таке зілля. — Почав виймати з чемодана карту села.
— Ви може до вечері перекусите що?
— Не відмовлюсь, не відмовлюсь. Можна сказати: їж, поки рот свіж, а як зів'яне, то й сова не загляне, — задоволено і дрібно засміявся...
— Чи вам молока чи пряження зготувати?
— Можна, можна і пряження, і молока, а коли є борщ, та ще й з квасолькою, — ніяк відмовитись не посмію.
І згодом Іван не міг відірвати здивованого погляду від землеміра: такий тобі миршавенький дідок, однак, покашлюючи і пирхаючи, їв за трьох молотників — наче за спину кидав. А в усіх урочищах розбирався так, ніби виріс у їхньому селі...
Ранок випав туманний; під копитами коней стріляло стужавіле болото і нависало розбухлою кашею над глибоко втиснутими слідами.
Карпо Іванович Мокроус не схотів їхати на возі: худобі тяжко. Доручив доглядати теодоліт Варивонові, а сам попрямував понад греблею, по-пташиному скачучи з протоптаного ногами одного округлого гнізда в друге. Широкі, підкачені холоші все густіше вкривалися бризками болота, проте землемір найменше турбувався такою халепою, навіть якусь пісеньку мугикав.
«Побачимо, якої ти заспіваєш, коли на

читати