Завантажити

проте, може мимоволі, благання тремтить в її голосі, і погляд насторожено зупиняється на дверях. — Дмитре Тимофійовичу, я нічого злого, тільки добра хочу вам.
Розгубилася, побачивши його напружену, злу посмішку.
— Їй-право, тільки добра, — переконує його. — Але ж що мені робити, коли з Грицьком раніше взналася. Він мене полюбив, і я... Вік буду дякувати вам... Що я зроблю... Не ходіть до мене... Що воно із того? І вам, бачу, нелегко, і мені несолодко.
І певне, зараз би сльози наповнили її повіки, та він спішить запобігти цьому — рвучко кидає через стіл шапку на покуть, ступає крок вперед, високий і розгніваний, так впирається руками в ляду, що аж скриня тріщить до самих коліщат. І Югина не може одвести погляду від його чорних звужених очей з лихими, як вогонь, блищиками.
— Гарна твоя казка-байка, та не тобі її розказувати, не мені слухати. Дуже просто сказати: відступіться. Може, я сам себе ламав не день і не ніч; тебе із серця виривав, та не міг вирвати. А що мені тепер робити? — він наближається до дівчини, вона хоче відступити назад та впирається спиною в бильце ліжка і з острахом і здивованням дивиться на нього.
— Коли ти мені добра бажаєш, у мене є одне щастя — ти. Підеш за мене — нічого більше в світі не треба... Добре комусь щастя бажати — із свого багатства пощерблений гріш кинути... Коли б я вірив, що кохання Гриця таке, як моє, може ще здолав би себе. Та йому я не вірю і ти не дуже пишайся ним. Подивися краще, коли твоя любов очі загубила. І своїм казанням не відвернеш мене.
«Горе моє, який же він лихий і... хороший. Невже він так любить мене? — вперше якесь тепле почуття, перемежоване з острахом, ворухнулось до парубка. — Що ж він на Гриця наговорює». Хоче запитати Дмитра, та в цей час у світлицю входять мати з Шевчиком...
В мовчанні проходить вечір. Парубки косують один на одного, і даремні намагання Марійки як-небудь підтримати розмову; не допомагають насіння і яблука, не допомагають розпити про здоров'я домашніх, а коли спитала в Грицька про будівлю нової хати, аж закрутився хлопець на місці і злісно подивився на Дмитра.
Водночас взялись за шапки і вийшли з хати.
В блідоголубій димчастій ополонці, обведеній хмаринами, то світлішав, то темнішав ущерблений місяць і довгі тіні то пробігали через дорогу на город, то злякано кидались назад, нечутно ворушачись під ногами. Ішли, шелестячи листям, — Дмитро по один бік глибоко витисненої колесами вузької колії, Грицько — по другий.
На перехресті біля Дарчиної хати, що задрімала в молодому сливняку, Грицько зупинився, заходячи вперед. Вся його невисока, міцна постать напружилась, під шкірою на щоках подвоєними бугорками заворушились округлені м'язи — видно, сильно зціпив зуби.
— Дмитре, як воно виходить?
— Хіба що? — незрозуміле знизав плечима, з цікавістю розглядаючи насторожену сильну постать парубка. «Проворний, кріпкий».
Грицько, чуючи таке питання, полегшено зітхнув, мабуть, повірив, що нічого не трапилось, та знову пальці до болю втиснулись в долоні, різко випнулись вузлуваті суглоби.
— Чи ти так до Бондарів заходиш, чи від мене хочеш дівчину відбити?
— Який ти недогадливий, — похитав головою. — Хіба ж «так» до дівчат ходять? Да, Грицю, думаю відбити від тебе Бондарівну.
Спочатку навіть недовіра ворухнула бровами Шевчика. «Чи не жартує?»
— Як же воно так? — для чогось оглянувся назад. — Дівчина мене любить...
— А я до Федори ходжу, — підказав уїдливо.
Якусь хвилину Григорій стояв, мов скам'янілий. Та ось подався назад і, перехиляючись з розгону вперед, вдарив важким кулаком Дмитра в лице; другий кулак уже марно розітнув повітря — Горицвіт відскочив назад, і Григорій потягнувся за ним.
— Е, та ти вже й б'єшся? — ні до чого вирвалось.
Шевчик знову наскочив на Дмитра, але його кулаки вже скрізь зустрічали дуги великих рук.
— Геть, жабо зелена, поки не увів у гріх, — просичав Дмитро. — Рідкий ти супроти мене, — і ледве встигав одводити коловорот розлючених рук.
 
 
* * *
 
— Дмитре, що з тобою? — застигла Докія посеред хат, притискаючи сплетені руки до грудей.
— Ет, все вам треба знати... Ледача кров з носа пішла... Злийте на руки. — Вимився теплою водою і мусив таки стати коло стола, поки мати рушником не витерла міцно прилиплі чорні грудочки крові, не змастила губу пожовтілим несолоним салом.
— Розказуй тепер, хто тебе так розмалював, — сіла на ослін супроти сина, світячи сумовитими очима.
— Ніхто, — скривився. — Біля перелазу спіткнувся і упав.
— Говори, бо я тільки вчора на світ появилася... Як тобі не совісно брехати? Не водилося за тобою такого перше. Що ж, на добру стежку прямуєш. Тільки знай моє слово: брехнею світ обійдеш, назад не повернешся. Добре .вивчився в когось. — Устала і, не дивлячись на сина, стала слати постіль.
Боліло материне серце. Мучили здогади: чи не з Барчуком знову завівся; не могла заспокоїтися, що не

читати