Завантажити

Така в мене Югина тендітна. Провіяло вчора, вже й кволиться. Ти не зважай на неї.
— Говори, говори, — насмішкувато перебив Іван.
— А ти не мішайся в бабські справи, коли не тямиш, — обірвала чоловіка і всміхнулась Дмитрові.
— Бач, який командир. Ще, чого доброго, смалюхом по плечах потягнеш.
— Жаль, що Югина нездужає. Всією душею хотів би, щоб не хворіла, щоб в щасті прожила свій вік, — хвилюючись, сказав несподівано для себе Дмитро.
— Спасибі тобі, дорога дитино, — розчулилась Марійка. — Дай і я тебе поцілую, — торкнулась високого лоба шерхлими сухими губами.
«От де твоє щастя, дочко!»
І таким рідним здався їй Дмитро, що хотілось притулитись до нього, як до сина, назвати своєю дитиною, своїм зятем. Знала, що найкраще зараз, наче мимохіть, запитати парубка, чого він до них навідується, та спиняв її глузливий погляд Івана. Тому, зітхаючи, повела мову такими далекими обхідними стежками — і про цьогорічний урожай, і про соз, і про те, яка тепер молодь пішла неслухняна, — що навіть Іван ловив-ловив нитку, куди гне жінка, та зрештою знизав плечима і звернувся до Дмитра.
— Вона тобі наговорить сім мішків гречаної вовни, та всі неповні.
Але Дмитро не випускав кінця з заплутаної розмови. Поставив себе на місце Марійки і незабаром розбирався в усіх її ходах, як у своїх думках, а коли дійшла мова, що від малих дітей болить голова, а від великих — серце, і яке горе матерям, що мають дочок, та не знають, в які вони руки попадуться, — він уже знав приблизно, що піде за цими словами, тільки не міг визначити грані бесіди: чи знову заплутає кінці, чи обережно почне випитувати його. Радіючи, розумів, що Марійка тягне руку за -нього, і бажав, щоб вона сьогодні взнала його мислі — хай тільки сама дійде до межі.
За вікном коливались сутінки, через плетені мережки фіранок місяць цідив жовтаве яблучне вино і різко пахла городина осінньою годиною. І не хочеться Дмитрові йти додому від Бондарів, бо тут усе дихає його коханням, і тоскно стає, що дівчина сидить не поруч з ним, а може плаче в тій хаті, називає його осоружним і кличе в думках до себе Григорія. Нахмурився і ледве не випустив слів Марійки:
— От і Шевчик почав навідуватись до нас, та чогось не лежить моє серце до нього, хоч, може, він і хороший хлопець.
— Таки не витримала. Сказано: баба — бабою, — глузує Іван. — Ти ще що-небудь скажи!
— І скажу, — розсердилась на чоловіка. — От я мало Дмитра знаю, а в мене — тільки він до хати увійшов, і не знаю, що він про нас думає, — зразу ж до нього довіра вродилась.
— Спасибі на доброму слові, — підвівся високий, кремезний; мовчки пройшовся по хаті і зупинився між Іваном і Марійкою. Спіймав на собі; стурбовано-радісний усміх жінки і спокійний погляд Івана. Знав, як чекає Марійка його слів, і тихо-тихо промовив: — Мудро говорити не вмію. Сподобались ви мені, полюбив я вашу Югину. Славна дівчина Про таку тільки й думав за ці роки, — запнувся, бо не хотілось згадувати про Марту ні словами, ні в гадках. — Коли вийде Югина за мене — нічого кращого й бажати не хочу. Робити за трьох буду, аби тільки жилося щасно.
— За трьох не треба — за одного, та доброго, — обізвався Іван.
— А не вийде, — будемо знайомими, та й годі, — закінчив свою мову парубок і сів на лаву, де перше Югина сиділа.
— От кого я зятем назову, — оповила його руками Марійка. — Югина твоєю буде. Тільки шануй її, Дмитре, бо вона ж одиниця в мене, як серце в грудях.
— Да, воно б і добре було б, — протягнув Іван.
Дмитро гаряче поцілував Марійку і ледве встиг стримати зітхання. Він чув, як розтає в його серці роками накипілий лід. Хотілось, як до рідних, пригорнутися до цих простих трудівників, відчути теплий дотик дівчини, відчути, що те щастя, про яке стільки думалось, завітало до нього. Та і в хвилину забуття холодив гострий струм, нагадуючи, що надія його як осіннє небо — здається, зовсім близько, а водночас так далеко-далеко.
 
XXXVII
Після того вечора дома таке робилося, що хоч хати відцурайся. Мати вперлась на своєму, а дочка на своєму і одна одну не могли переважити.
Ранок починався з настороженої мовчанки. Навіть вогонь у печі, здається, горів тихіше, а Югина поралась біля баняків і горнят наче тінь. Входила Марійка з дійницею, здіймала цідилок з стіни, і тоненькі струмки молока співали червоним глекам: цить-цитьте, цить-цитьте. Снідали так, ніби хтось у хаті лежав при смерті. Раптом жінка строго зверталась до дівчини.
— Надумалась вже?
Югина здригалась і забивалась в куток.
— Чи чуєш, що я тобі кажу?
— Чого ви від мене хочете?
— Чого я від тебе хочу? Вибий з голови дурощі. Викинь Шевчика з голови.
— Мамо, не говоріть мені про нього, — тремтів благальне голос.
Вона не знала, чи Гриць її зовсім покинув, чи, може, пересердиться і знову привернеться до неї. Від одної згадки про нього ще більше нило серце, вогнем пекли в'їдливі слова.
«Так у тебе для мене і слова

читати