Завантажити

Ти ж майстер хоч куди. Золоті руки маєш, — починає завзято підхвалювати Дмитра. — В тебе скрині прямо самі родяться.
— Ні, Якове Пилиповичу, не буде діла.
— Е, який ти впертий. Зате ж коні матимеш. Господарем станеш. Ну, добре, мізинчик мій поки й без скрині обійдеться. Де вже моє не пропадало. Прісько! — гукає голосно. — Кидай там свою науку та ходи сюди.
З другої кімнати входить присадкувата, широка в плечах і стані дівчина, вся в лапатому вишитті і коралях.
— Пиши, Прісько, розписку. Вона в мене всю бухгалтерію веде влітку, — хвалиться Дмитрові. — Так пише, так пише, що й волосний писар так не утнув би, і вчиться добре в цьому, як його... технікумі.
— Тату! — перебиває його Пріська, і застережливо, строго впивається в зразу ж присмиріле обличчя Данька.
«Боїться, щоб не довідався, де вчиться», — догадується Дмитро.
— Та мовчу вже... Так от пиши, дочко.
Почерк у Пріськи справді красивий, округлий, з мудрими завитками. Розписку вона пише швидко — лише запитала в батька одні цифри: видно, не раз доводилося працювати над такими творами.
— Розписуйсь, Дмитре, — з радістю говорить Данько, розглядаючи непросохлий папір. — Бач, як ловко начиркано. Наука!
— Да, да, наука, — охоче й насмішкувато погоджується Дмитро. — До всього потрібна наука.
— Еге ж. До всього, — стверджувально хитає головою Данько, а Пріська не витримує глузливого погляду Дмитра: червоніє і, подзвонюючи коралями, сердито виходить із хати.
— Розсердилась чогось дівка, — засміявся Данько. — Норовиста, не по теперішніх порядках. От жаль, що не чув ти, як читає вона. Ну, нітрохи не гірше тої артистки, що колись з просвіти приїжджала. Тепер моя десь інтересну книжку доп'яла. Про нас, господарів, пишеться. Та як пишеться — ральці оближеш! — сказав гордовито, розминаючи вислі плечі.
— Про яких господарів?
— Про крепких, про «культурних орендарів», як Троцький казав. В цій книзі портрети з нас малюють. Пишаються нами. От які є письменники.
— Та в сім'ї не без виродка...
 
XXXVI
По підпухлих западинах під очима, злиплих віях, неспокійній ходанині Марійки з хати в хату Дмитро зрозумів, що Югина плакала Навіть тепер під правим оком дівчини зрідка тіпалась голуба жилка.
«Яка в неї краса мінлива», — поглянув пильно на дівчину.
За півгодини обличчя посіріло, подовжилось. Менш привабливими стали зм'якшені риси, нижче ямок окреслились борозенки, і до прорізу в міжбрів'ї навскісне потягнулись, мало не з'єднуючись, дві тонкі зморшки.
«Такою вона буде років через вісім-десять», — визначила здогадка. І неприємно стало, що саме обличчя наперед показувало, як його будуть змінювати невблаганні літа.
«Шанувати її треба, щоб не марніла пусто... Буду, коли візьму за себе», — дививсь на зосереджено нахмурене обличчя дівчини.
— Чогось нездужає. Чи не підвій напав — учора так крутило в полі, — виправдуючи дочку, заговорила до нього Марійка. І бачачи, що Югина знову може розплакатись, звернулась до неї. — Може, доню, підеш в другу хату, відпочинеш? Пробачте вже нам. Плоха вона сьогодні весь день.
Ніяково усміхаючись, вивела з хати дочку, і Дмитро почув, як в сінях злісно щось зашипіло.
«Ат, не треба», — скривився і подивився на Івана Тимофійовича, чи не зрозумів той його думки. Поважне, з розумною хитриною обличчя Івана тільки на мить насторожилося і знов уже всміхалось йому приязно і тепло.
— Да, Дмитре, дивлюсь я на тебе і думаю: наче вилитий Тимофій передо мною сидить. Такий самий мовчазний, такий самий затятий, коли виведеш із себе, і добрий між своїми. Немало ми з ним того світу сходили: де Київ золотий, де Таврія пшенична, де Крим за горами — всюди ту копійчину добували. От і радий, що ти не бідуєш, не давишся заробітчанським кандьором з мишиним послідом. А я кріпко за своїх созівців візьмусь. Помагає держава — значить роби вкупі, дружньо роби. Вироби землю, як пух, щоб був і хліб і до хліба. Чи так я кажу?
— Так, дядьку Іване. Наша дорога одна: тримайся землі, ставай на неї двома ногами, Щоб не вона тобою коверзувала та родила суріпку з вівсюгом, а ти нею командував. Другий, дивись, до сивого волосу доживе, худобу має, та землі не розуміє. Її треба чути, як серце своє, знати, як мати дитину знає, щодня вивчати, як школяр книжку, і в книжки заглядати, що мудрі голови пишуть.
— Їй-право — викопаний Тимофій. Тільки він до книг не дійшов. Дай я тебе поцілую, — потягнувсь Іван Тимофійович до Дмитра.
Так їх і застала Марійка, переступаючи з світлом через поріг. І забула мовчазне нарікання і сльози Югини. Що сльози дівочі? Як ота роса на траві. Зійде сонце — і сліду не залишиться.
— Чи бач, як зріднилися, — поставила на стіл лампу.
— Мовчи, стара. Знаю, куди закидаєш, — розібрав її натяк Іван. — Просто до душі припав мені парубок.
— А я ж про що говорю? — почала виправдуватися. — Славна людина, куди не піде — всім до серця припаде. — Підсіла до парубка. —

читати