Завантажити

свою шкуру труситесь?
— Та вони прогнали мене: слабосилий, кажуть. От їм тепер і покажу, який я слабосилий, — розхрабрився Полікарп.
Коли Дмитро побачив Карпа, затремтів кожним м'язом, прикидаючи в голові, куди буде найзручніше ударити: то найспритніший ворог.
«Приб'ю, я «гадюку», — твердо вирішив, напружуючись до дрижання.
Та Карпо зразу ж, тільки глянув на перекошене обличчя Дмитра, зрозумів, куди йдеться його діло. Далеко від себе кинув дрючка і міцно крикнув:
— Хто жити хоче — в село тікай. Чортів Горицвіт біжить! — і перший, широкими і легкими стрибками, кинувся на леваду. За ним побіг Данько, а далі в одну мить, мовби бійки не було, на горбку залишились тільки созівці і пополотнілий від злості Дмитро.
— Ох, і тікають. Я як потягнув Денисенка своїм істиком, то він прямо тобі як вуж скрутився, — вихваляється Полікарп.
— Спасибі, Дмитре. Думав, доконає куркульня, — потиснув руку Іван Тимофійович. — Приходь, не забувай нас, — стишує голос.
— У суд їх, дукачів! — спираючись на дрючок, підходить Карпець, блідий, у хворобливому крапнистому поті.
— Тільки у суд, — піддакує Дмитро, ще лихий і гостроокий від хвилювання та напруги.
— А он землемір наш спішить, — примружився Бондар. І справді: з вільшаника тюпцем біг до них Мокроус, і скельця теодоліта поблискували на сонці ярким світлом.
 
XL
Прислухаючись з-за тонкої стінки до стривоженого гамору, Марта чує про Дмитра і жалкує, що той не почастував дрючком її чоловіка. «Як ти мені остогид, вивернув душу, окаянний», — шепоче сухими губами. Від напруги дудонять у вухах дзвоники, в затерплі ноги хтось вбиває цвяшки, і серце частіше тісно коливається у грудях.
Сафрон лає всіх, що погарячилися, і схиляє для так годиться перепросити созівців, бо діло судом і допром зможе запахнути.
— Таких, як Полікарп, яким пудом муки можна задобрити, з іншим — чарку випити. Найтрудніше Бондаря зломити. Тут через жінку треба діяти — з Марійкою кашу скоріше звариш.
— Я б їм червоним півнем каші наварив, — вихоплюється у Ліфера, і вона морщиться від огиди, уявляючи високу, худу постать чоловіка, затягнуту в чорний піджак та вузькі штани і схожого на засмоктаного писаря, що раз на рік бачить сонце. Тихенько скрипнули двері в кімнату, перекочуючись через поріг, вбігла в квітчастому платтячку круглолиця Ніна — її єдина радість. Марта тісно пригортає до грудей свою одиначку і, не осміхаючись, обсипає цілунками пухнасті щічки і ручки з ямками, де мають бути суглоби.
— Ти знову плакала? — строго дивиться на неї дочка. — Ти ж казала, що більше не будеш.
— У мене очі боліли.
— У Ніни теж боліли, а Ніна не плакала. І ти не плач.
— Не буду, не буду.
— Дай поцілую очі. Хай не болять, — м'які уста дитини ледве чутно торкаються її перенісся. — Баба мені цяцю принесла, — хвалиться блискучим корабликом і заховує його під скриню.
За вікном у закучерявленому жовтому колі сяє місяць, одна за одною набігають на нього хмарки і зникають, без сліду, без гадки. Тоскно поскрипує біля самого кореня натомлена яблуня, тихо віттям б'є по віконній рамі, мов проситься в кімнату; далеко холодне небо ллється на хати, сумне і нерозгадане, як її невеселі, незогріті радістю роки. Усміхнулось трохи те крадене щастя під зоряними ночами, пролетіло, як сон. 'Може, коли б не воно, то спокійніше тепер жилося: звикла б за нелюбом та й тягнула б те життя, як віл тягне гарбу.
Поскрипуючи східцями на ґанку, почали розходитись остогидлі багатії. Забрехав, задзвенів ланцюгом собака і заспокоївся, почувши знайомий свист.
Ліферова тінь тонко промайнула по шибках і підлозі, застигла біля воріт. Марта швиденько роззулась і лягла біля Ніни. Ще чула, як бряжчав за перегородкою посуд, глухо перемовлялися свекор з свекрухою, і вже крізь сон донеслося тихе рипіння дверей. Ледве розплющила злиплі очі. На ліжкові, затуливши спиною місячне сяйво, сидів Ліфер. Крекчучи, наче дід, скинув з ніг тісні чоботи.
— Ти спиш, Марто? — торкнувся рукою її плеча. Само по собі зщулилось тіло молодиці, проте не ворухнулась — вдавала, що заснула. Та коли Ліфер взяв на руки Ніну — хотів перенести на канапу — обізвалась:
— Не чіпай дитини.
— Іч, яка витребенька, — усміхнувся примирливо. Проте в голосі бриніла непевність, а усмішка була прохальна, жалюгідна, як і завжди, коли хотів після сварки примиритися з нею; обережно, щоб не збудити, поцілував Ніну в лоб, відніс на канапу; позіхаючи, потягнувся посеред хати, затуляючи собою вікно.
«Хоч би дитини не відсудили», — уперто думала свою думу, бачила себе з Ніною в невеличкій убогій хатині за чужою роботою — вишиттям чи пряжею. Тінь гойднулась їй назустріч, заскрипіло ліжко, кістляві і холодні, як лід, руки, обвились навколо її шиї.
— Не лізь, — одвернулась від нього.
— Ну, давай забудем. Винюсь перед тобою — погарячився. Але ж і ти мене з себе виводиш, — хотів обняти.
З злістю відкидається від нього,

читати