Завантажити

де засіли мадьяри. Усі дороги були перехоплені броневиками і танками. Не мадьяри і не річка лякали його: мадьяри вночі навряд чи устоять проти рішучого натиску, а річка була вузькою — звичайною деревиною можна було з'єднати низькі береги. Але за нею починалось болото, нешироке та грузьке, непрохідне весною.
Партизани мовчки чекали його наказу. І тільки Тур розумів, як неспокійно на серці командира.
Від Маркового поля проїхав танк, вдарив із гармати в ліс, і злякано кинулась утікати в яри божевільна луна, немов боячись, що її придавить перебите снарядом гіллясте дерево. І раптом блиснув великий зубцюватий кущ червоного сяйва, а потім усім лісом струсонув громохкий вибух.
— Ще один підірвався! — промовив хтось чистим тенором.
— Туди йому й дорога.
Після вибуху з поля міцніше вдарили кулемети і автомати. Сполохано, якимсь божевільним фейерверком замерехтіли ракети, Знову притихли солов'ї, і Дмитро повернув коня, кроком поїхав повз застиглі постаті вершників і піхотинців. З глибини лісу забряжчала зброя, затріщав сухостій, почувся притишений тупіт ніг. Партизани, мов по команді, обернулись назад, наставляючи зброю в темінь.
— Стій! Хто іде?
— Травень.
Повернулось прикриття, що стояло недалеко від Білого озера. До Дмитра підійшов дід Хмара.
— Горе, Дмитре Тимофійовичу.
— Що таке? — перехилився з сідла.
— Фашисти перехопили родини першої роти.
— Як? — вдарив невидимий тягар у голову і груди Дмитра.
— Зрадник знайшовся. Іще вдень до ворогів перебіг. Видав, щоб шкуру врятувати... І Созінов уже нічого не зміг зробити.
— І що? — задихаючись, нависає головою над Хмарою.
— Погнали в район.
— І ви не могли відбити?
— Могли б загинути і пустити фашистів у спину всьому загонові.
Дмитро більше нічого не може сказати. Важка, мов камінь, темінь налягає на нього, і він чує, як всередині струною натягується жорстокий, невблаганний біль. Якась чорнота навіть починає ворушитися в мозку, і, неначе по той бік світу, він бачить в гурті похилених тьмяних постатей свою матір, дружину, дітей. А водночас розуміє, що позад нього насторожено стоять партизани, змучені боями, безсонними ночами і невідомим майбутнім.
От і відчахнули, Дмитре, половину твого серця, а друга половина замерзає в холодних грудях, як взимку човен на річці... Андрію, невже і ти не врятувався? А скільки ж він просив: «Я буду із вами, тату». Пожалів, не взяв. От і пожалів...
Голубий сумовитий блиск очей Югини так виразно війнув на нього, що мимоволі закриває обличчя великими вузлуватими пальцями... І матері вже нема... А як же із пастки вискочити?.. Ольгу, напевне, Югина за руку вела... Кінь Тура тупотить. Час виводити хлопців. Час!
Приминаючи біль, все швидше і швидше навалюються нові думки, рішучі, короткі, як дальний спалах, і злі. Жорстоке напруження кам'янить йому тіло, і тільки всередині холодно щемить рухлива, болюча грудочка, тоскно висмоктує кров. Краще не згадувати про неї, бо знову із темряви виринуть чорні похилені постаті близьких і рідних. Чітким, проте якимсь незвичним для себе голосом він посилає попереду кулеметний відділок Черевика, а пізніше піднімає за собою усіх партизанів.
Їдуть мовчки, без слова, мов тіні. Копита коней, перев'язані ганчір'ям, м'яко підминають землю.
Неначе хмари, обабіч розходиться ліс. Яскравіше заблищали зорі і нервові вогники на землі, проте постріли стали глухішими — не посилювала їх луна. Петляючи, не віддаляючись од яруги, що покручено в'їдалася в чорне тіло землі, загін поволі наближався до річки. Уже позаду горіли вогні броневиків; за лісами лишалась пожежа, звиваючись рухливими штопорами в ніч, і окремі гвинтівочні спалахи на землі, віддаляючись, блищали сумирно, як світляки.
З глибини яруг, ніби повінь, підіймались солов'їні хвилі, пахла доспілими плодами підіпріла кора лісових грушок і срібно співав веселий струмок.
І знову, даючи простір рухливій тривожній грудочці, що, набрякаючи, почала підповзати до горла, бачив своїх близьких людей, здригаючись, проводив їх очима від лісової дороги до останнього шматка землі, що мав розмокнути від їхньої крові. І дивно: уже побачивши сотні смертей, звикши стрічатися щоденно з отою невідомою, нерозгаданою силою, бачити примруженим гострим зором останній світ і тіні життя на дорогих і на ненависних обличчях, Дмитро не міг уявити втрати своїх рідних. Не міг? Чи ж так воно? Ні, то непереможна жадоба життя затуманювала од нього ту хвилину, в яку страшно і болісно заглянути навіть найтвердішим людям, і, затуманюючи, непомітно ворушила в гарячому попелі думок хисткою іскоркою надії.
Попереду задудоніли постріли. І зразу ж глухо озвалися кулемети Черевика. Дмитро навіть почув дзвін вистріляних гільз.
— Здається, правильно вв'язалися. Мадьяри перелякано, нервово заговорили, — під'їхав Тур.
— Не сподівалися. Зараз же їх треба зім'яти. Веди піших на правий фланг. Я з

читати