Завантажити

вершниками вдарю лобовою атакою.
І Дмитро дивується: розум його працює чітко, розгадує, як зараз найкраще вдарити по заслонах, а тіло просить руху, дії, швидкої і рішучої.
І, чуючи, як міцніє його голос, скомандував:
— Вершники, приготуватись до атаки! Ланцюгом за мною! Марш!
Трепетний холодок вітерцем на мить охоплює його тіло, а потім січе тільки в обличчя. Над головою в'їдливо і тонко посвистують кулі; немов чорні птиці, відлітають осторонь кущі, і над землею попереду палахкотять червоносині бліки. Гуде під копитами поле, перегойдується, пересвічується лініями трасуючих куль; віє прохолодою від ріки...
І раптом завмирають, один по одному зникають, неначе входять в землю болотяні вогні, оті синюваті бліки, одцвітають червоні рухливі разки, тільки чути, як, стогнучи, борсається темрява. Щось у ній відкочується, швидко, налякано. І крики болю, посилені водою, супроводять шлях утечі.
— Єсть порядок! — кладе Черевик на міцне загрубіле плече нагрітий кулемет і веде свій відділок до загону.
Глибоко у тьмяній воді поблискують зорі. З того берега приторно, прісно пахнуть болотяні трави; тонко свиснула пара наляканих чирят, летючи подалі від людського гомону. Кілька партизанів, швидко перекинувши на той берег дві деревини, щільно приєднали одну до одної. Дмитро перший провів Орла через місток, пройшов трохи берегом і зупинився перед драговиною, що вузьким та довгим жолобом тягнулася понад рікою... Хтось кинувся згарячу вперед. Заклекотала, зашипіла під ногами твань.
— Хлопці! Зав'язнув! Витягайте!
— Чого ж тебе лиха година погнала туди!
— Тягни скоріше! Ще й питає!
Згодом пирснув сміх і, видно, той, хто загруз, невдоволено пояснював:
— Не пройшов кількох кроків, а загруз по самий пуп.
— Що, набравсь болота?
— Воно з кропивкою — попарить краще, ніж у бані.
— І чого б я сміявся з старших...
Дмитро любовно погладив свого Орла, і рука його дрібно затремтіла на рухливій м'якій шерсті. Кінь грайливо потерся головою об руку командира, дугою вигнув міцну шию.
Іще кілька партизанів кинулись шукати переходу, але незабаром, заболочені і лихі, поверталися назад.
— Що будемо робити, Дмитре Тимофійовичу? — з тривогою запитав Мель, ведучи коня за повід. — Чортова низина. Хоч би верболіз який був. А то гола, як лисина.
— Гибле місце, — не витримав навіть Лазорко Іванець. Мовчки пройшлись понад берегом і зупинились, де вужчало болото — твердий зубець луговини клинцем врізався в нього.
— Будемо звідси кіньми перескакувати, — після довгої мовчанки відповів Дмитро кулеметнику.
— Товаришу командир, хіба можна? Коні зразу потопимо, — схвильовано промовив партизан.
— Слабші ближче загрузнуть, сильніші — далі проскочуть. А наші може і на той берег винесуть.
— Який жаль, — зітхнув Мель і теж для чогось погладив рукою свого коня.
— Жаль. Та зараз іншого виходу нема.
— Ех! — тільки й вирвалось у Іванця.
Після того як партизани кинули на болота деревини, з яких були влаштували міст, Дмитро наказав Іванцю першому гнати свого рослого коня. Розігнав Лазорко Бурелома і наче пірнув у темряву. Кілька разів під копитами глухо стрельнуло, чмокнуло болото, а потім забився кінь на місці, виймаючи і не в силі вийняти задніх ног, ось і передні вже безнадійно втиснулись у свою домовину. Лазорко легко сповз із Бурелома на правий бік, дотягнувся до деревини і, похитуючись, вибрався назад на берег.
— Угробив свого, — хотів твердо промовити, але голос дрогнув, і партизан, махнувши рукою, відійшов до річки, прислухаючись, як б'ється і стогне в баговинні його дебелий кінь.
Один за одним летіли вершники в глибину ночі і, заболочені, обважнілі, перебираючись від зав'язлого до зав'язлого коня, пробиралися назад. Мертве болото ожило страшним життям: клекотало, чмокало під копитами і стогнало, немов умираючи. Тільки берег затих — ні один партизан, крім Дмитра, не промовив ні слова.
Далеко за середину податливого жолоба проскочив Пантелій Жолудь на своєму легкому білокопитому красені і мовчки заплакав, востаннє притулившись до гриви Шпака. Добрався до річки, ліг на землю, охоплюючи голову руками. Іще далі сягнув Тур і, повернувшись на берег, не підійшов до Дмитра.
— Прощайте, коники... дорогі наші... — зітхнув Олекса Слюсар.
Джмок! Ждмок! Чмок! Глох! — обзивалась ніч, і тонке іржання, схоже на плач, розтікалося по невидимій темені. Дмитро, припадаючи до сідла, пустив Орла. «Може перескоче», — зажевріла в серці надія. Як птиця, влетів Орел у болото; розстелюючись і витягуючись, він минає навскісну живу вервечку, вилітає на середину болота і тільки тут починає осідати. Але, могутніми стрибками звиваючись вгору, вискакує із твані і знову грузне, і знову виривається.
Ось уже берег. Іще кілька стрибків! Та раптом Орел глибоко осідає, іще звивається свічкою на диби, та вже не може вирватись із болота.
— Орел, Орел! —

читати