Завантажити

масово-політичну роботу серед населення партизанського краю.
 
XXIV
Вночі розвідники Гоглідзе привели до свого командира оброслого, сухорлявого чоловіка. В його помутнілих до жовтизни очах горів хворобливий блиск. Рука була обмотана закривавленим чорним ганчір'ям і підв'язана грубим полотняним рушником до шиї. Розбиті черевики порозбухали од вогкості, вся одіж, пошматована і пошарпана, пахла болотом. Утома аж перехитувала його, опускала набряклі і посинілі повіки, тільки різко окреслені складки біля рота говорили про шалену впертість та біль.
— Сідай! — показав рукою на стілець Гоглідзе, коли заспаний бородатий хазяїн хати поставив на столі мідний, приплюснутий біля гноту, каганець із гільзи снаряда.
— Хто ви будете? Партизани, бандерівці? — в очах блиснули стиснуті одна до одної вогкі іскорки.
— Допитуєм ми тебе, а не ти нас, — вивчаючи, подивився на нього розвідник.
— Тоді більше не почуєте від мене ні слова, — скам'янів і прикусив уста.
Гоглідзе зрозумів, що в такого і обценьками слова не вирвеш. Не раз допитуючи фашистів і різних непевних осіб, навчився зразу, чуттям, пізнавати, чого кожен вартий, як буде поводитися, говорити — чи плакати, благати, чи затнеться, мов камінь.
— Партизани ми, — відповів тихо, не спускаючи погляду з невідомого, і
— Чим доведете? — навколо невеликого, пригнутого донизу рота різко, двома півколами, окреслились зморшки.
— Чим? — встав із-за столу командир. — Ось чим. Дивись! — і показав на стіні невелику вирізку, очевидно, з школярської книги: на лавочці, всміхаючись, сиділи Ленін і Сталін.
І зразу ж обличчя невідомого подобрішало, пом'якшали складки біля рота, і він у здивованні, ще не зовсім вірячи собі, ступив крок до стіни і похитнувся. На якусь хвилину обм'якла вся напруга, що так жорстко тримала його, низько опустилися плечі, але то було тільки на хвилину. Збираючи всю силу, він випростався, рівно сів на стілець і, притримуючи здоровою рукою перев'язану, пом'якшеним, співучим голосом, що ніяк не в'язався з усією його поставою, заговорив:
— Я, товаришу командире, партизан із загону імені Тараса Шевченка, Микола Кондратюк. Рівно двадцять днів тому на нас напала і оточила есесівська дивізія «Вікінг». Сімнадцять днів ми билися в лісах. Гранатами і собою підривали танки, нищили фашистського гада. Основні сили загону прорвалися і пішли рейдом у Західну Україну, а ми, прикриття, витримали на собі усю навалу і після форсування ріки наскочили на бандерівців. Вдарили в спину, сучі діти, і не довелося нам прорватись до своїх. Тепер дивізія «Вікінг» спішно перекидає сили на боротьбу проти партизанського з'єднання. Очевидно, вашого. Я все сказав.
— Документи які-небудь є?
— Документи? Ні. А може це пригодиться? — поклав здорову руку на стіл. Ні на одному пальці не було нігтів, лише почорніле, потріскане м'ясо нерівно, сухими грудочками затягнуло довгасті вічка на кінцівках. — Гестапо видало такий документ.
Гоглідзе, примружившись од внутрішньої дрожі, пішов у кімнату, щоб чимсь почастувати гостя. Коли він повернувся із хлібом і холодним м'ясом. Кондратюк, нерівне, з присвистом вдихаючи повітря, уже спав, опираючись головою об стіл.
З запізненням приніс недобрі вісті у штаб партизанського з'єднання і Степан Русов — перекладач військового коменданта залізничного вузла. Русов, працюючи з доручення партизанського штабу, доповідав про всі важливі події. Тепер у місто прибула каральна експедиція в складі п'яти тисяч німців, що їхали на фронт, і трьох тисяч мадьярів. На допомогу їм ішла дивізія «Вікінг». Усе лісове привілля ворог брав у широке кільце. Одним ударом фашисти хотіли знищити партизанський рух в навколишніх селах і лісах.
 
* * *
Партизани почали гарячковите готуватися до нових боїв. Перевіряли зброю, мінували дороги, посилювали розвідку і охорону. Вони повідомили про наближення великої навали усі села партизанського району.
І потягнулися в ліси підводи, худоба; люди ішли гуртками, сім'ями і поодинці, несучи в клуночках трохи одежі й харчів. А решту пожитків віддавали партизанам, закопували у землю, щоб нічого не дісталося ворогові. Усі партизанські родини перебралися в ліси. Ішла більшість населення, що мала якісь засоби пересування або надіялась на свої сили і ноги. За яких-небудь два дні опустіли села: тільки старі та хворі залишилися в осиротілих будівлях.
З тяжкою тривогою прощалися сиві батьки зі своїми дітьми, рідними та кревними. І була у тому прощанні така скорбота, такі сльози, начеб люди залишалися не в своїх домівках, а в зарані вготованих домовинах...
Та так воно й було — передчуття не обманювало. Ті, хто зібрався ділити хліб і сіль і вагу нелегких доріг із партизанами, мав невмирущі надії, а яка ж могла бути надія в тих, що залишалися на поталу ворогові! Навіть худоба, чуючи лихо, важко ревла по закурених дорогах, сумовито вили собаки на подвір'ях і не гавкали, коли входив хтось чужий.
—

читати