Завантажити

заличкувати для людського ока кількома глибокими скибами.
— Це я зараз зроблю! — повеселішало слово Степана: не сподівався, що владна дружина так швидко закінчить неприємну розмову.
— А я на ферму загляну. Яке там у тебе важливе діло було?
— Та... — зам'явся Степан.
— Тепер розумію: ти просто тікав од мене. Правда, Степане?
— Правда, Ольго! — весело погодився, і обоє засміялися.
 
V
Дмитро, дарма що став ширшим у плечах і наче побільшав на зріст, легко зіскочив на ще пругку землю і поклав руку на коротко обстрижену гриву. Кінь, махнувши головою, вткнувся губами в плече бригадира і застиг на місці, трохи піднявши передню, в білій панчосі, ногу. На розумне синє око золотою сіткою впала тінь довгої вії.
Дмитро, примружуючись, любовно оглянув коня, і той легко вдарив його м'якими, темного оксамиту губами в ямку між плечем і грудьми.
— Як грається з тобою, Дмитре Тимофійовичу, а іншого й не підпустить до себе, — підійшов вусатий старший конюх Василь Денисович Карпець.
— Бо Дмитро Тимофійович любить і шанує худобину.
Його по голосу коні за кілометр пізнають, — вийшов зі стайні Варивон Очерет. — Вони музикальний слух мають.
— Знаю, знаю, — замахав руками Василь Денисович. — Ти б що-небудь новіше сказав.
— Новіше? — з удаваною образою промовив Варивон. — Воно б і можна, та, значить, часу нема — на рибалку їдемо.
— Так ти коротко обрисуй картину... Може, мого закупиш? У мене тютюнець як саме здоров'я, — піддобрюючись, вийняв з кишені новий портсигар. В очах зник хитруватий блиск, і все обличчя стало однією настороженою увагою.
Василь Денисович був поганим грамотієм: ледве сяк-так читав газету, але всіма новинами кріпко цікавився. Чіпкий практичний розум швидко схоплював усе, як він казав, із розумної науки про найрозумніших тварин. В тяжкі часи, коли ворожа рука потруїла більшу половину колгоспних коней, Василь Денисович вперше виступив на колгоспних зборах. Скинув свою кудлату та велику, як стіжок, шапку і, важко переминаючись з ноги на ногу, сказав:
— В житті не доводилося ту копійчину в людей просити, а тепер не постидаюсь. Не постидаюсь, — повторив, начеб хто йому вже дорікав. — Хто скільки зможе — кидайте сюди.... Купцем стану. Коні куплятиму.
Мовчки переглянулись колгоспники. Хто мав при собі гроші — кинув у пропахлу потом шапку, а більшість сказала, щоб прийшов завтра. І пішов другого дня Василь Денисович з хати у хату, збираючи ту копійчину, яка справжнього господаря тільки могла навести на невеселі роздуми. Тоді ж куркульня і пустила їдку насмішку: «Карпець останні копійки : з злиднів видряпує. Якраз на батіжок хватить».
І от почав Василь Денисович ходити по ярмарках та скуповувати за безцінь коростявих, шолудивих і запущених коней. Щоранку водив їх купати до трьох ставків, вимивав зеленим милом, мазав креоліном і якимись мазями із трав. І через деякий час виходив коней, як виходжує мати хворих дітей. Колгосп дістав добре тягло, а Василь Денисович за один вечір прогуляв із конюхами і друзями свою премію і мало не побив жінку, коли та почала вичитувати йому.
— Дурна ти баба. Що мені .гроші? То діло нажитне. Ти сюди поглянь: твого чоловіка в газеті пропечатали. Дивись, яким героєм твій чоловік стоїть на картині. А можуть його і в московських газетах нарисувати. Ти розумієш, про мене пишуть тепер, як перше про всяких царів і міністрів. Ще й краще. Стільки років на світі прожила, а не понімаєш, що таке життя. Як можна було на радощах не випити. Ти знаєш, що до мене сам наркомзем має приїхати, — в запалі перехвалив себе. — Думаєш, брешу? Дурна ти баба. Гляди, щоб не розійшовся з тобою на старості літ…
Василь Денисович тепер підійшов ближче до Варивона:
— Ну, так розказуй.
— Пояснюй вам, а хто за мене риби наб'є? І за що, не розумію, вам стільки трудоднів записують? Ще й на зборах хвалять. Книг не читаєте, новинками не інтересуєтесь, — скоса поглянув на Карпця, знаючи, чим можна досадити чоловікові.
— Так уже і не цікавимось, — не витримав, зачеплений за живе.
— А на вашому фронті, брат ти не мій, що діється. Наука.
— Да, наука не йде без дрюка. Наука — велике діло, — погодився Василь Денисович і значущо покрутив цупкого, наче з мідного дроту сплетеного вуса. — От і в тебе ця научна жилка пре, як дим із комина. Тямовитий ти чоловік. Жаль, що не конюхом у мене. Я б тобі навіть стригунців довірив доглядати. Ти б справився, — дипломатично похвалив Варивона, щоб вивідати яку новинку і потім, уже з незалежним виглядом, поважно повчати своїх конюхів.
Але Варивон таку похвалу взяв за насмішку.
— Так що ти вичитав, Варивоне?
— Кому б іншому — словом, значить, не обмовився б. А вам, так вже й бути, розкажу. Дмитре, піди здійми з повітки наші рибальські причандали.
— Авжеж, кому і розказати, як не мені, — сів Василь Денисович на оббіленій колодці.
Із заливних лугів стіною насувались вечірні сутінки, затемнюючи

читати