Завантажити

дальній ліс. На подвір'я колгоспу в'їхала машина, навантажена білими мішками, і в пахощі розбухлих свіжих бруньок ніжно вплівся повів ще теплого, солодкуватого борошна.
— Так ото недавно я вам дав книжку, де писалось про штучне запліднення худоби.
— Еге ж, не без інтересу книжечка.
— А ще інтересніше в одному закордонному, значить, журналі писалось.
— В закордонному? Ти сам вичитав? — покосився на Варивона, знаючи його вдачу.
— Ні, переклали мені.
— Переклали. Ну, ну, — присунувся ближче Василь Денисович, аж накрив крислатим брилем Варивонів картуз.
— Я вам краще завтра докажу. На посвіт запізнюся.
— Успієш з козами на торг. Ну, так що в тому журналі?
— Розміркувала одна вчена голова, що дуже рідко, значить, жеребляться матки — жди того приплоду аж одинадцять місяців.
— І ніяк не менше. Так уже природа створила, що кінь — не кролик.
— І вирішив він як-небудь скоротити строки.
— Скоротити? — недовірливо поглянув у звужені очі Варивона, але той вчасно віями погасив лукаві вогники в янтарних очах.
— Скоротити. Що ж зробиш — наука, — розвів руками Варивон.
— Наука — таке діло, — з легким зітханням погоджується Карпець.
— Ну й вигадав цей учений такий інкубатор.
— Інкубатор? — насторожується старший конюх.
— Не зовсім інкубатор, правда, а щось подібне до того. Велике страхіття збудував, — і для переконливості навіть широко в повітрі руками окреслив коло. — Приспособив цей кінський інкубатор і, дивись тобі, через три тижні висиджуються лошата, і то — всяких мастей. Прямо, як в банку йдуть.
— Чи то й вони з яєць, як курчата, вилуплюються? — уже в'їдливо допитується Василь Денисович.
— От цього вже не знаю, а чого не знаю, так і говорити не буду. А що лошат виводять в таких інкубаторах — це так.
— Може й так, — похитуючи головою, згоджується Карпець. — Тільки от, подумати, брехунів і в інкубатор не закладають, а вони самі вилуплюються.
— Чого б це я нападався, — ледве здушує сміх. — Я ж вам зразу сказав, що це в закордонному журналі писалось. Так що ж ви звідти, з-за кордону, правду вичитаєте? Там ще не таке пишеться.
— Це ти вірно кажеш. Там понаписують... А що-небудь у тебе з наших журналів є?
— Завтра вам принесу нову книгу. Ще й сам прочитати не встиг.
— Гляди ж. А то до стайні на гарматний постріл не допущу. Драпаком нажену з двору. Про що ж там пишеться?
— Про досвід кращих конюхів України.
— О, це дуже підходяща книга для мене.
З остям, веслом і ліхтарем до них підходить Дмитро, і Варивон швидко прощається із старшим конюхом.
— Ні пуху вам, ні пера. Рибки ж принеси, інкубаторнику.
Обидва бригадири виходять в синє поле, а Василь Денисович прямує до стайні, що наскрізь пропахла міцним амонієм і потом.
Полікарп Сергієнко засвічує ліхтарі, і тіні тихо перегойдуються в довгій і широкій стайні.
— Оце книжку сьогодні прочитав, — зупиняється Карпець біля Сергієнка. — Про досвід кращих конюхів пишеться. Інтересна.
— Розкажи, Василю.
— Нема часу сьогодні розказувати. Треба додому йти, — заклопотано прямує до брами, але на дворі біля воріт сердито зупиняється: під ногами лежить недбало кимсь кинута оброть. Розгніваний, швидко повертається до стайні і вражено зупиняється, почувши, як Полікарп повчає молодшого конюха, який нещодавно прийшов на нічну зміну:
— Від літератури тобі, хлопче, не треба відставати. Що б то за якоюсь книгою просидіти. А то тільки біля дівчат штанці протираєш та всякі віршики їм нашіптуєш. Ось сьогодні я і Василь Денисович прочитали, як кращі конюхи доглядають худобу. Повчальна книга.
«Як неправду чоловік чеше. І стиду нема ніякого.», — дивується Карпець, зовсім забувши свої слова.
— Так я цю книжку теж сьогодні прочитав, її аж три примірники привезли в нашу бібліотеку.
— Ага. Молодчина. Люблю за це. Виходить, будуть із тебе люди, — похвалив Полікарп.
— Там і про нашого Василя Денисовича згадується.
— Та ну!? — майже водночас скрикують Сергієнко і Карпець. І хлопець здивовано дивиться на обох конюхів.
— Як же це ви так читали? — незрозуміле стискує плечима.
— Я тільки кілька сторінок розібрав. Що ж там про мене пишуть?
— Якраз на перших сторінках і згадують про вас, — уже догадується про все хлопець і в очі сміється конюхам.
— Так що там пишуть? — знову перепитує Карпець.
— Давню історію. Як ви поставили на ноги напівживе тягло...
 
 
VI
 
Дмитро і Варивон вогкими лугами підійшли до напівсонної ріки. Хвиля тихо лащилась до молодих пагінців, гребені її були червоні, а западини — темносині, тільки бистрінь іще й досі притишено переливалась кількома барвами. Берег тонко пахнув прісним, нагрітим за день піском і солодкувато-гірким плавом. З легким свистом над головою пролетіло кілька чирят, в плавнях обізвалося господаровите простуджене кахикання крижня. Посеред

читати