Завантажити

річки плеснула риба, і кола, розкручуючись, уткнулись у самий берег.
Від невеликого острова відділилась плоскодонка. Дмитро пізнав на ній Григорія Шевчика.
Варивон відімкнув прип'ятий до старого вузлатого пня човен. Над водою тихо заколивалося світло ліхтаря, і весло лунко бухикнуло за кормою.
Вечір з кожною хвилиною густішав, налягав на ріку, і човен уже розбивав хмари і зорі, а за веслом довго перегойдувалися червоні нитки пряжі. Виїхали в старе русло і довго вибиралися з гомінкої зарості напівзатоплених верб. Тут, над самою шелюгою, стіною перехилився ліс і вода біля берега зачорніла, як смола.
— Дмитре, ти думаєш тепер в лісах для себе яку латку посіяти? — слова Варивона, підсилені рікою, здалися несподівано голосними і аж луною віддалися в лісі.
— Ні, не думаю, — після мовчанки поволі відповів Дмитро, глянув у обличчя Варивона, тьмяно освітлене сяйвом зорі і блищиком цигарки.
— Заради обережності не завадило б, — сказав з перебільшеною серйозністю. Але Дмитро зрозумів уїдливий натяк і так подивився на Варивона, що той зразу ж примирливо заговорив: — Може ж бути, що в цьому році менше перепаде на трудодень.
— Ат, покинь свої витребеньки. Бачу тебе наскрізь... Знаєш добре: заробимо і на хліб, і до хліба, тому і не треба кланятись лісовикам, ходити по їхніх п'ятах, підмогоричувати... Мало радості в такому занятті: і перед собою, і перед всіма якусь провину чуєш. Везеш той сніп і очі перед зустрічними опускаєш, неначе з краденим їдеш... А тепер, подивись, як виросли ми! Сила колгоспна вивела нашу долю на берег щастя.
— Вірно, Дмитре! — аж зупинився Варивон. — Без колгоспу розтеклося б наше життя по чужих руках. Це на власній шкурі відчув, коли наймитував... Вибились тепер в люди... Ти знову, кажуть, із Крамовим зчепився?
— Ну його... чорта кислоокого! — раптом розсердився Дмитро і для чогось взявся за остя, хоча іще не випливли на плесо.
— Як же так можна начальство крити? — начеб заступився за Крамового.
— Свинячий хвіст він мені, а не начальство. Я б таке начальство у три шиї гнав од колгоспу, щоб людей не баламутив. Ох, уївся ж він мені в печінки. Він тільки що-небудь почне казати, а мені уся середина, як панчоха, вивертається.
— Чого ж, він непогано вміє говорити.
— Насобачився. Та що б він не базікав, я знаю одне: в нього янгольська розмова, та чортова думка. То чоловік не наш.
— Це ти вже, значить, перебільшуєш. Насолив він і тобі, і селу немало, але, подивишся, наче старається, в усе заглядає. На зборах завжди виступає.
— Хитрий лис. Уміє в очі оману пустити і словом, і видимістю діла. Ти не помітив, що цей крамар тримається серед людей, як справжній пан. Яка бундючність, пиха. Він ще й досі думає, що навколо нього самі дурні, затуркані, скручені злиднями дядьки, а він велике цабе.
— Така жилка є. Що ж — начальство.
— Та не це мене найбільше обурює. Обурює те, що нічого нема в нього святого. І коли він на зборах починає говорити про любов до своєї землі, Батьківщини — це для мене такою образою віє, що кулею вилітаю з колбуду. Він так говорить ці слова, наче насміхається з усього найдорожчого нам. А от по формі все правильно, всі слова рівно лягають. Гучним реченням він таку порожнечу прикриває, що аж ножем тебе в грудях ріже. Тут тільки душею фальш можна почути.
— Може й так, — погодився Варивон. — Я теж не раз почував, що так говорити про найдорожче не можна. Це насмішкою звучить... За що ж він напав на тебе?
— За гречку. Захотів, щоб я насіння своєї бригади зміняв на сортове. От і тут у нього все витримано по формі: мовляв, за підвищення врожаю, за гатункову гречку борюсь. А насправді це одна досада нам. Я по зернині відібрав місцеві сорти, які у нас найкраще родять. Ну й пішла колотнеча... От дурний, що погодився бригадиром стати. Будь воно, те бригадирство, тричі неладне. Печінки не гриз би собі, менше було б клопоту. Робив би потроху, та й годі.
— Хм. Некрасиво це в тебе виходить. Відсидітись за чиїмись плечима легше всього. А тобі за корою гріх заховуватися: землю знаєш як свої пальці. Колгоспники поважають тебе. Тільки мовчазний ти на людях страшно. Вовкуватий.
— Покинь ти мені проповідь читати. І без тебе на душі оскомина ходить. Тут чоловік до радості, як пагонець до сонця, тягнеться, а йому очі приском печуть... Ти знаєш, як почав мені Крамовий мораль вичитувати, ледве витримав, щоб не потягнути його істиком.
— Іще чого бракувало. Тримай себе, Дмитре, в руках, бо за дурну вдачу чорт зна куди можеш попасти.
Він мені наукою почав на людях очі пекти, а сам в тій науці як баран в книзі розбирається. Тільки й щастя того, що добре говорити уміє, під усе підведе хитророзумні висновки, заб'є баки розумними цитатами, що й справді, подивишся збоку, наче правильно чоловік говорить.
— Чим же воно кінчилось?
— «Я, — каже Крамовий, — викличу нашого зава хати-лабораторії, і він тобі доведе, які сорти треба сіяти». Найшли кого

читати