Завантажити

колектив. Набирайтеся досвіду. Це здасться і для господарювання і для агітації.
— Павле Михайловичу, — захвилювався Бондар, — а як же бути, що виїжджаєте ви?.. Знову комусь діло в ненадійні руки може попасти.
— Спокійніше, Іване Тимофійовичу. Сказано: куркульню буде приборкано... Більшовики не розкидаються словами. Це тобі особливо треба запам'ятати — для дальшої роботи пригодиться.
— Запам'ятаю, — зрозумів натяк Павла Михайловича і з вдячністю подивився на по-юнацькому впевнені і світлі очі.
 
XLVI
Досить було Дмитрові тільки побачити хату Бондарів — і вже серце його починало тоскно стискатися, непокоїтися. З тягучим, неприємним почуттям він переступав високий поріг, знаючи, що знову стріне наполоханий погляд дівчини, а потім вона буде мовчати до самого його відходу. Проте впертість і іскорка віри, що він-таки доб'ється свого, тепер щосвята звали парубка до Бондарів. Він мучився, мовчазно сидячи на лаві, чув, як переїдалась його середина, часом самому на себе хотілося плюнути з досади, проте висиджував до вечора і лихий повертався додому.
Сьогодні ж найтяжче було йти. Думав, що після бійки з Григорієм дівчина стріне його з ненавистю і більше ніколи не промовить навіть слова.
На подвір'ї, біля квітника, де тепер пишно цвіли гордовиті жоржини, його зустріла Марійка гарячим потиском руки і веселим усміхом.
— Сину мій, Дмитре, діло тепер, здається, на твоє повертає, — прошепотіла й оглянулась навкруги.
— Та невже? — чогось похололо всередині. Недовірливо подивився в жовтувате, окреслене дрібними зморшками обличчя Марійки; різнули світом блискучі зуби в прив'ялому обідку побілілих уст, і зупинив погляд на журавлі, що скрипуче вклонявся землі, подзвонюючи баддею.
— Правду кажу, — ідучи до хати, притулилась до парубочого рукава. — Сама наказала мені, щоб Гриця і на поріг не пускала. Що й казать, горобець який маленький, — і то серце має. А вона пам'ятлива. Іди ж до неї, а я пізніше навідаюсь. Бо ще по господарству треба поратись.
«Невже з Грицем порвалося все? — ще не вірив словам Марійки. — А хоч і порвалось, може, своїм приходом ще гірше вражу її?»
Несміливо увійшов у хату.
Голубий засмучений погляд тихо зустрів його і зразу ж погас. Голова похилилась на груди, хвилясте волосся прикривало тінями помарніле обличчя.
«Яка ж ти запечалена», — тільки тепер він зрозумів, як нелегко було Югині на душі, пожалів її. І захотілося знайти таке слово, щоб можна було втішити дівчину і не осквернити її почуття, невміло зачепивши за болючу струну.
Чи не завжди щире вболівання якимось невідомим шляхом передається молодим серцям.
— Добрий вечір, Югино, — підійшов ближче.
— Добрий вечір, Дмитре Тимофійовичу, — кивнула злегка головою і подала парубкові теплу руку, темнішу до зап'ястка. Він тепер бачив її страждання, наче в душу заглянув, і таке почуття охопило парубка, що скажи вона: «Ідіть, Дмитре Тимофійовичу, від мене, шукайте собі іншу дівчину», — він би — ні пари з уст — вийшов би з хати, бережучи в собі її образ, сумовитий і тихий, як затуманена осіння даль. Забуваючи, що любить її, забуваючи її слова відмовлення, він великою рукою, як брат до сестри, торкається її плеча.
— Як же ти помарніла, Югино, за цей тиждень, — пошепки говорить, помічаючи набряклі червоні повіки, переткані тонесенькими голубими жилками. Густосині тіні під очима поширшали, підрізуючи побляклі щоки.
Дівчина здригається, закриває очі рукою і, теж забуваючи, що перед нею стоїть Дмитро, не приймає од нього руку, не відчуваючи, що грубі пальці втішають її як можуть. Коли вона відривається від нього, їм обом стає незручно, тільки тепер починають випливати забуті межі, але вже якась хвиля перехлюпнулась через них, як влітку перехлюпується колосся з одної ниви на другу.
І Дмитро боїться хоча одним необачним словом порушити ту химерно виткану, невідчутну основу, що тремтить, як сонячне кросно: на широчині зовсім непомітно, а в душі, як у лісі між зеленим галуззям, зазолотиться ніжним усміхом — і знову нема. Схвильований, він підводиться з лави і прощається з Бондарівною, не помічаючи, як її сум незвично починає бриніти в його словах:
— Всього доброго тобі, дівчино, — навіть руку боїться зайву хвильку затримати в своїх пальцях, щоб не погасло те чарівне кросно, що так неждано-негадано виткалось із дівочих сліз.
— Всього доброго і вам, Дмитре Тимофійовичу, — тихо проводить його.
— Не печалься, Югино, не треба, — разом виходять У двері.
У сінях темно, і він, ще раз торкнувшись її руки, прямує в сутінки.
За яблунею пливе серп молодика, невдалік од нього, як сльоза, тремтить синювата зірка; над криницею лунко дзвенить баддя срібними сережками, з-за садів піднімається молочний туман, обпинаючи ноги деревам.
Ну от і стоїш ти, Дмитре, на порозі і не знаєш, куди завтра схитнешся — чи по той, чи по другий бік. Задумавсь і не почув, як з ним поздоровкалась тітка Дарка, прямуючи до

читати