Завантажити

не вони вже, а ми винні будемо. — Аж спересердя плює Бондар Повз нього, злорадно примружившись, до сільради йде Варчук, поважно, з гідністю.
В канцелярії накурено. За столом, устеленим паперами, сидять Петро Крамовий і високий міліціонер з вузькими, наче осокою прорізаними очима.
Міліціонер, звертаючись до Дмитра, довго розповідає, що треба казати тільки правду, бо за невірні свідчення буде притягатися до кримінальної відповідальності, може накликати біду на свою голову Його сухо перебиває Петро Крамовий.
— Громадянине Горицвіт, чи ствердите ви свідчення більшості свідків, що бійка на урочищі «Горбок» була вчинена по гарячковитості члена созу «Серп і молот» громадянином вашого села Степаном Кушніром? — З-під круглих окулярів допитливо впиваються в нього сірі великі очі, затінені, як сіткою, довгими вигнутими віями. Коли вії підіймаються вгору, вони ледве не торкаються брів і тоді з куточків очей випирають дві вологі краплини рожевого м'яса.
— Ні, такого не було, — відповідає Дмитро, стоячи перед столом з шапкою в руках. «Паляниці тобі на користь ідуть», — розглядає огрядного, роздобрілого Крамового
— Як не було? Попереджую, за невірні свідчення будете притягнуті до кримінальної відповідальності.
— Чув уже, знаю, — киває головою Дмитро. — Бійку почав не Кушнір, а куркулі.
— Молодий чоловіче, щось ви починаєте петляти. — Забігали на окулярах чотирикутники відбитих вікон, заховуючи очі Крамового від Дмитра.
— Я не заєць і петляти ні ногами, ні язиком не навчився. Коли мої свідчення непотрібні, відпускайте додому, бо мене робота чекає, — нахмурено мне шапку обома руками.
— Додому захотілось? — кривиться Крамовий і раптом нападає на Дмитра: — А що коли ми тебе за хуліганство і брехливі свідчення в міліцію відправимо?
— Не маєте права.
— Найдемо і відправимо.
— Тоді я вам ребра переламаю, — блідніє парубок і зразу одягає шапку на голову, щоб звільнити на всякий випадок руки. — Я вам не Полікарп Сергієнко.
— Он ти який! — стискаючись, наче перед сгрибком, підводиться Крамовий.
За ним встає з-за столу міліціонер. Він косує на Крамового і явно усміхається Дмитрові.
— Сідай, — спиняє міліціонера Крамоаий. — Добре. Так ми і запишемо ваші слова, громадянине Горицвіт. А за образу органів охорони заведемо на вас справу.
— Хоч дві, — злісно відкусив Дмитро. — Мене на переляк не візьмете.
— Ах ти! — тягнеться до нього Крамовий.
— Ану, не дуже. Це вам не царський прижим, а я не той дядько, що в три погибелі зігнеться. Коли треба буде знайти дорогу до правди, я і до Москви дійду.
— Не сумніваюсь, — їдко відповідає Крамовий. — Ви, молодий чоловіче, оригінальні дороги находите: з дрючком по полю бігати та чесний мир каламутити. Що то з вас далі буде, молодий чоловіче? — похитав головою з зачесаним назад жовтозолотистим волоссям.
— Що з мене не буде, а троцькіста не буде! — уже скаженіє Дмитро. — На зборах ви каєтеся в своїх помилках, а сюди душі виймати приїжджаєте. Так це які дороги будуть? Забули, що ми радянські люди, а не слухняний гурт. Не на ту ногу скачете, чи, може, чин голову закрутив?
— Іди, — раптом блідне Крамовий. І його злу, презирливу насмішку як вітром здуває. — Іди!
— Я ще маю час, — уже знущається Дмитро із Крамового. — Може, іще щось про мене в папірці запишете. Недаром жалування получаете. Та ще й, певне, не одно. От ніяк не второпаєш декого: середняка живцем з'їв би, а куркульню захищає.
— Геть! — вискакує з-за стола Крамовий. — Я тобі твої слова і на тому світі пригадаю.
— Коли б то тільки тим світом обійшовся, — нарочито поволі виходить з канцелярії, ледве стримуючи люту завзятість.
— Ну як, Дмитре? — запитав Свирид Яковлевич.
— Та як. Золоте теля облизало руки цьому начальству. Це начальство одним мотузочком з Варчуком зв'язане.
— Ти думаєш?
— Чого там думати... Не повилазило ще.
— Як приїхали — руку за созівців тримали. Видко, свої наміри пісочком притрушували, — задумався Мірошниченко.
— А такі, як Полікарп, допомогли заплутати діло. Мабуть, так і закриють його, як незначну бійку. Козирі в їхніх руках. Зуміли правду турнути на дно... — кипів парубок. Всередині їжаком ворушилася злість проти м'ясистого Крамового, і отой блиск окулярів з цятками вигнутих вікон різко бив йому в очі.
— Ні, не буде по-їхньому; Ніякі протоколи, ніяка хитрість не притрусить правду. Ти знаєш, що це означає — відступити назад? — пильно поглянув Свирид Яковлевич на Дмитра.
— Знаю, Свириде Яковлевичу. Коли сьогодні схитнешся, — завтра тебе на шматки розірвуть, чоботиськами з гряззю змішають.
— Кріпко зав'язався вузлик. Рубати будемо його. Обличчя Свирида Яковлевича взялося частоколом білих смуг.
— Зараз запрягаю коней — і гайда в райпартком, — клекотить голос Івана Тимофійовича. — Павло Михайлович усипить їм, хитрунам, березової каші, — і, похитуючи широкими плечима, починає прощатися.

читати