Завантажити

віз.
Свирид Яковлевич схвально довгим поглядом подивився на Дмитра. І цього було досить, щоб посвітлішало на душі. Він зараз вперше збагнув, що читає думки Свирида Яковлевича так, як читав їх по обличчі матері.
На крем'янистім перехресті з-під підків посипалися іскри, і далі земля охоче зачадила димом. Під притуманеним небосхилом підростали ліси. На їхніх верхів'ях схрещувались і широко розкочувалися тіні та проміння, а низом уже сочилося надвечірнє марево. Сонце, огріваючи дальні липи, як птиця, мостилося на ніч і обривалося з одної гілки на другу. В очах Свирида Яковлевича мерехтів сонячний дощ. Неждано чоловік різко повернувся до Дмитра, широким рухом руки показав на поля, що, стиснувшися, тихо кружляли в простенькому буденному вбранні.
— Розірвана земля наша, на безприданські биндочки розірвана. Боляче їй, і людині боляче. Як оце перехрестя шрамів старить і мучить її. Не чуєш?.. Ми по зерну в одно знесемо нашу землю, розгладимо скорботні зморшки. Так нам батьківщина сказала. А це слово — великий закон нашого життя... А хороше б оце, Дмитре, роззутися і босоніж піти сіячем, не по смужці піти, — по всій рідній землі, і не сльози сирітські збирати її — щастям засівати її... Ти чого так подивився на мене? — засміявся. — В лісах, думаєш, може смерть причаїлась, а він про таке думає. Вгадав?
— Вгадали, Свириде Яковлевичу, — здивовано промовив Дмитро.
— А тепер подумаєм і про нечисть, — обережно витягнув мисливську рушницю.
В'їжджали в ліси. Верховіття зрушувало темінь на дорогу, і вона вже текла, як вечірня ріка. Таємничість дерев і шерехів лякала коней — вони раз од разу пряли вухами. Налітаю-чи на півживе коріння, голосніше загомоніли колеса, обірваними струнами брязкали орчики. В ліси вкладалися на ніч хмари, і струмочки зірок замерехтіли по чорній зяблі непошматованого, необміреного неба.
Зараз Свирид Яковлевич і про небо подумав, наче про землю, побачив її у вінках і потоках нових сузір.
Велика любов до свого краю, до людей сповивала його теплими хвилями; з далини наближалося прийдешнє, а поруч з усіх усюд збиралися молоді й посивілі друзі, як горде військо перед маком червоних знамен. Серед друзів були ті, що виховували його, і ті, яких виховував він; були солдати революції і такі юнаки, як Левко Орленко. Це був цвіт землі, що кров'ю і трудом боронив і звеличував Вітчизну. Це були вірні солдати великої партії.
Чогось захвилювалася, затужила лісова музика, і віти частіше почали накрапати холодною сльозою.
Раптом поміж деревами заворушилися короткі чіткі тіні. Ось одна, пригинаючись, вискочила на обочину. Іван Тимофійович сильно ошпарив коні батагом, і вони, присідаючи на задні ноги, так полетіли, наче от-от мали піднятися вище лісу.
— Стій! Стій!
Злякано заметлялась луна і розкришилася пострілом на тисячі скалок. Дмитро, кам'яніючи од напруги, зразу ж розрядив рушницю. І в цей час куля сумовитою пташкою витягнула біля його щоки свою немудру пісню. Навіть відчув її дихання. Заціпивши зуби, шаленіючи од люті, з підкладкою вирвав мідні патрони.
Війнула вогнем рушниця Свирида Яковлевича, і один постріл схрестився із другим. Спантеличена луна збивалася з ніг.
Григорій перший побачив, що на обочинах шляху біля дубів також заворушилися постаті. Нахилився до Івана Тимофійовича, і той з розгону увігнав коні в темінь лісу. З неперевершеною майстерністю правив чоловік, і кований віз, звиваючись гнучкою лозиною, гуркотів по пеньках та корінні, калічив молодняк і трощив сухостій. Вилетіли на просіку, і ліси, побратавшися з зорями, опоясалися червоними смугами, закружляли в розвихренім танку. Одначе постріли не відставали од підводи.
— Зупинись, Іване, — владно промовив Свирид Яковлевич. Навколо стало тихше.
— Ми їх зараз провчимо, — важко скочив із воза. — Дмитре, до мене... А ви — гайда в Комсомольське.
— Свириде Яковлевичу, я з вами залишусь, — затремтів голос у Шевчика.
— Дрючком будеш воювати? Їдь...
— Не поїду, — ламався од безсилля голос Григорія. — Руками, зубами буду битися з гадами.
І в цей час пролунали постріли з сторони Комсомольського.
— Напевне Орленко спішить на підмогу, — сторожко ступив уперед, напохваті тримаючи рушницю.
Через кілька хвилин, хвилюючись, зустрілися з комсомольцями. І зразу ж затихла, наче й не було її, стрілянина. Веселі голоси затокували на просіці.
— Свириде Яковлевичу, просимо до нас, — запрошував Орленко. — Переночуєте, а вранці — в район.
— Гаразд.
Дмитро, подякувавши комсомольцям за допомогу і гостинність, почав збиратися додому.
— Переночував би в комсомольців. Подивився б, як живуть вони. Та й не зовсім безпечно зараз іти, — порадив Свирид Яковлевич.
— З охотою залишився б, та знаєте, що буде дома творитися. Я матері нічого не сказав, — відповів заклопотано і, пригинаючись, розгонисте увійшов в гомінке склепіння діброви. Усе тіло парубка співало гордим завзяттям.
Ця ніч була для

читати