Завантажити

— Тільки що про це міркував, — промовив Мірошниченко. — Разом поїдемо, Іване. Іди за кіньми. Я тим часом це начальство витурю з сільради, йому нічого робити в державній установі. — Кремезний і нахмурений, мов грозова година. різко піднімається на ґанок.
— Свириде, ти знаєш, що це означає?
— Знаю, Іване. Боротьба є боротьбою!
Дмитро наздогнав Бондаря на розі вулиці.
— Що, подобається таке діло? — невесело усміхнувся Бондар. — Ти скажи, як хитро задумано? Виходить, за наше жито нас і побито. Хитро, хитро зроблено. Та райпартком поламає їм усі плани. Вони мене не з'їдять. Подавляться!
— Іване Тимофійовичу! Це добре, що ви до партії за правдою йдете. Тільки не їдьте тепер дубиною: куркульня там неодмінно перепинить вас. Я вже примічаю...
— Вони можуть Треба так проскочити, щоб... Словом, діла. Ти дивись, як Данько до плота прикипів. Пожирає нас очима.
— Тріснули б йому ще до вечора.
Данько, побачивши, що за ним слідкують, з перебільшеною старанністю завертівся на місці, ніби щось загубив. Але, коли згодом Дмитро обернувся назад, багач аж голову витягнув з шиї, стежачи за Бондарем.
— Іване Тимофійовичу, може, сьогодні не поїдете?
— Не може такого бути. Ще як поїдемо. Тільки курява закурить! Бачиш, як страх перетрушує куркулів. А нас вони на переляк не візьмуть...
Дмитро розгонисте завернув у вузеньку вуличку; на ній рясно порозкочувалися сердечка придорожника і червінці кульбаби.
Біля вишні, зіп'явшись на тин, стояв низькорослий підліток Явдоким, син Заятчука. Побачивши Дмитра, він злодійкувато повів очима, скочив на землю і, приминаючи моріг, чкурнув по напівзабутій вулиці. Ось Явдоким на мить зупинився. Дмитро люто пригрозив йому кулаком. Хлопчак, висолопивши язика, перекривив парубка і зник з очей.
«Заворушилися шершні».
Розмова в сільраді, злорадна хода Варчука, важкий погляд Данька, кривляння Явдокима — це все водночас налягло тягарем. Розумів — куркульська змова гадом ворушилася біля самого верхів'я нового життя. Вона, ця чорна змова, може прикінчити з Свиридом Яковлевичем, Іваном Тимофійовичем..
Аж здригнувся, на мить уявивши, що може статися нещастя з найкращими людьми села.
«Тоді і світ поменшав би».
Зараз з новою силою почув біля себе міцне плече і мову Свирида Яковлевича. Стало соромно за себе, що він міг інколи в запалі недооцінити велику турботу, часом різкого, проте завжди вірного слова Мірошниченка.
В похмурій задумі і хвилюванні Дмитро увійшов до хати. Не скидаючи картуза, зірвав з плеча дробовик і вийшов у двір. Сонце, пірнувши в хмари, розпустило пругке коріння аж до самої землі, де вже світлий приплив, роз'їдаючи нерівні краї полохливої тіні, завзято котився в село.
— Дмитре, ти куди? — перепинила сина занепокоєна Докія.
— Вперед, мамо, — зразу ж наскільки міг надав обличчю безтурботного вигляду. — В ліси. В Городищі на вовчий виводок напали...
 
XLV
Біля сільради підводи не було. Дмитро одним стрибком перескочив усі східці і мало не звалив з ніг старого Кононенка, сторожа сільради, що саме відчинив сінешні двері.
— Де Свирид Яковлевич?
— А в район поїхав, із Бондарем. Стурбований такий і сердитий, сердитий. Ще не бачив його таким. Як зрізався з отим Крамовим... Звісно, коли подумати, в цьому ділі куркульський хабар зверху, наче олія, плаває...
Але Дмитро не дослухається до широких міркувань старого. Притримуючи рушницю, спішить на шлях. Ледве стримує себе, щоб не пуститися бігцем вздовж села. Тривога, недобрі передчуття, рішучість і злість аж переплелися в його душі.
Старий занепокоєно і довго слідкує за рослою постаттю Дмитра.
«Гвардієць. У Тимофія пішов. Ти бач, як близько усе до серця узяв. Не хлопець, а вогонь. І добрий, як вогонь, і лихий, як вогонь», — без огуди згадує затятість Дмитра.
На ґанок обережно і шанобливо піднімається розпарений і. А старий Созоненко.
— Ти куди? — накидається на нього Кононенко.
— Закудикав дорогу, — невдоволено огризається той. — Мені до товариша Крамового.
— За твоїм Крамовим аж захурчало...
— Як захурчало? — стурбовано впивається очима в зморшкувате ненависне обличчя: не раз на зборах Кононенко гострим словом шарпав крамаря.
— Отак і захурчало. Не подобається? Знаю, що не подобається. — І вже, щоб зовсім приголомшити Созоненка, навіть несподівано для себе додає: — Прийшов... акт, щоб зняти його з роботи.
— Акт? — не знає Созоненко, чи старий переплутав назву папірця, чи видумав усе. — Хіба ж в актах таке пишуть?
— Іще й гірше можуть, — заспокоїв його Кононенко... Дмитро таки наздогнав підводу. Здивувався і нахмурився, коли побачив, що біля Свирида Яковлевича сидів Григорій Шевчик. Той також косо глянув на нього і зразу ж настовбурчився.
— Ти куди, Дмитре, зібрався? — з-за плеча глянув Іван Тимофійович.
— У ліс.
— Проти ночі?
— То найкраща прогулянка. Апетит викликає. — Вскочив на

читати