Завантажити

набитий, що навіть з себе останню сорочку комусь віддасть. А люди як обертаються».
«Я йому зараз усе, усе вичитаю, — нападала на Івана. — Розумні голови бач, як собі ліс таскають. А ти сиднем сидиш, лежнем лежиш. А Самойлюк, партієць, справді собі палац Збудує». Вона нітрохи не сумнівалась, що ліс везуть голові івчанського созу і лаяла його в думках гірш Івана, бо Іван хоч за правду допоминається, а той собі усе гуртовою худобою возить.
Ось уже і її подвір'я. Вона бачить: Іван з Югиною сидять на дровітні, читають газету. І це ще більше виводить її із себе.
«Найшли час почитувати. Чом не вчені! Доктора!»
— Чи там у газетах про нашу хату нічого не пописують? — Взявшись у боки, вона, сама того не помічаючи, стає в театральну позу і аж свердлить чоловіка очима. — Оте ти так дбаєш за наше життя? Що ж, хай жінка хоч розірветься, а він, як сорока у кістку, в газетки заглядатиме. Аякже, начальство, голова созу, велике цабе. Оце б ще тільки галіфе надіти і пошпацірувати по селі.
— Мамо, тато ж цілий тиждень з роботи не виходив.
— А я виходила? Так я хоч картоплі приробила, а що твій тато заробив? Одних ворогів понаживав. Скоро через твого тата в село і носа не виткнеш.
— І ото не заболить у тебе язик? Хоч би яку переміну видумала, а то товче і товче одне й те саме.
— І товктиму. Не наравиться? Он твій хвалений Данило Самойлюк прямо півлісу собі на маєток за один раз повіз. А ти досі й ломаки не притягнув.
— Ото і треба було б на твою спину добру ломаку притягнути.
— Тягни, тягни. Ох, і послала мені доля чоловіка. Лучче б я була утопилася ще маленькою. Ти й так мене до смерті своїм созом доведеш.
І Іван Тимофійович зразу ж змінився. Коли говорили про нього, він міг терпіти, але як річ заходила за соз, то пробачте, щоб він промовчав.
— Марійко, — майже пошепки, бліднучи, промовив він.
— Чого ти на мене кричиш? — зразу ж заверещала жінка. З гіркого досвіду вона знала, що шепіт чоловіка нічого доброго не віщує. — Хіба я не правду про твої сози кажу?
— Марійко, — ще тихіше промовив Іван Тимофійович і ступив крок уперед.
— Не кричи ти на мене! Не кричи! — подалась назад. В цей час на вулиці зафоркали коні, заскрипіли ліги, і до воріт Бондаря підійшов Данило Самойлюк.
— Привіт, господарю! Приймай гостей! — весело гукнув з-за тину.
Марійка на мить остовпіла, а потім тихо і злісно процідила:
— Ах ти ж, стерво незугарне, очі безстидні. Собі ліс "возить, ще й людей об'їдати заїхало. Найшов багатіїв. А Іванові що ж? Останнє заставить на стіл покласти. Ще й за чаркою в кооперацію пошле. Ой, і чоловічок, ой, і чоловічок попався!
І раптом, наче крізь сон, вона чує неквапну мову Самойлюка:
— Почули ми, Іване Тимофійовичу, про твоє нещастя. Зібралися гуртом, поміркували про наші діла і вирішили якось пособити тобі. Худоба ж своя є, райземвідділ виписав наряд у лісництві, а люди дружні. Оце й привезли тобі ліс. Будуйся на радість нам, на страх ворогам і тим вражим синам, що завидують нам... О, та ти вже цілуватись лізеш, наче я тобі дівчина. Ну, давай почоломкаємося. — І сиві кучері Самойлюка переплелися з вигорілим, як перестояне сіно, чубом Бондаря.
Гурток івчанських созівщв тісно обступив двох голів, і всі були раді, що, як зуміли, допомогли своєму чоловікові.
— Люди добрі, люди добрі, — з сльозами на очах кинулася Марійка до івчанців. — Заходьте ближче. Та ви ж це десь франку і не ївши. Спасибі вам, люди добрі. Я ж це казала Івану: хто тебе порятує, як не свої... созівці, значить. От і справдилось моє слово, — значущо і строго подивилась на чоловіка.
— Да, да, моя баба як у воду дивилась — усе надіялась, що від колективу прийде нам виручка, — зразу ж погодився Іван Тимофійович і насмішкувато поглянув на жінку. А та схвильовано і зверхньо кивнула головою, начебто не вона, а Іван сумнівався в силі колективу. Тепер Марійка і справді починала вірити, що в душі увесь час стояла за соз. Ну, а що словом іноді розпікала чоловіка — так це ж тільки на користь ішло. Швидко метнулась на вулицю, завмираючи, оглянула деревини, полічила їх і, по-дівочи обкрутившись, кинулась до клуні. Звідти з перебільшеним підкресленням винесла дві пляшки з горілкою — їх старанно приховувала для майстрів, які мали будувати їй хату.
«Чортова баба. І хоч би тобі словом обмовилась», — здивовано поглянув Іван на Марійку, яка вже, граючи очима, ставила їжу на стіл і хвалила свого чоловіка, як він піклується созівськими ділами:
— Прямо і поїсти не має часу чоловік. Що ж, соз діло нове — всюди треба хазяйським оком доглянути... Ой, спасибі вам, люди добрі, щоб і ви, і ваші діти з щастям не розминались. Іване, побіжи в кооперацію, бо дорогі гості, созівці наші, цілий день у дорозі проморились. Ще одна чарка не завадить.
Очі її щасливо оглядали кремезну постать чоловіка, сивоголового Самойлюка і всіх івчанців. Її аж підмивало щось сказати і про свою роботу в созі, але, поки чоловік не

читати