Завантажити

голова світилася м'якою хвилястою сивиною, а погляд горів молодим юнацьким блиском. Після революції 1905 року Павла Савченка, кучерявого, веселого юнака (він навіть самого князя Кохана здивував винаходами) із кам'янець-подільської фортеці погнали в Сибір. З півночі повернувся він спокійним, навіть строгим чоловіком, обкиданим зморшками і обсіяним сивиною; повернувся грамотним, з чималим досвідом підпільника, більшовиком. Дома Савченко нікого не застав: мати, не дочекавшись сина, померла в зимній вдовиній халупі, а брати і сестри розбрелись на заробітки по економіях і заводах. Директор цукрового заводу, знаючи, які руки у котельника, поламавшись, таки прийняв його на завод. А в 1917 році Савченко з передовими робітниками розбив охорону князя Кохана і взяв завод під опіку професійної організації.
— Здається, вчасно поспіли, — припав командир робітничого загону до вогкої від роси станини. — Інтересно воюєте.
— Ох, і вчасно, — весело промовив Мірошниченко. — Думалось... та що там говорити, дуже тяжко приходилось нам. Загинули б без вас.
— А ви погане місце вибрали для маневрування, — тихо сказав Савченко. — Гарматний вогонь переносимо до лісу. Свириде, відсікай відступ контрі, поки вони до пам'яті не прийшли.
— Єсть відсікти відступ.
— О, в Фіалковського кулемет перегрівся. Товаришу Ільїн, піднеси кулеметникам води.
— Єсть піднести води...
— Чуєш, як навколо забриніли голоси? — усміхаючись в короткі цурпалки вусів, промовив Бондар до Кушніра.
— Ще б не зрадіти! Сказано: робітники прийшли, надія наша. — Вистрелив на короткий сполох і чогось зовсім несподівано мрійно промовив:
— Подивіться навкруги... Бачите, як підіймається земля у світанні.
 
* * *
 
Місяць зійшов пізно, і розтрушені, як віхті ромашкового сіна, хмари раптом просвітилися, задимились, ожили і побігли на захід. Поміж берегами неясно окреслилась лінія Бугу. Звісивши голову, дрімали коні, а Тимофієві і досі не слалося.
Обтяжений думками і надіями, поволі ходив полем, як ніколи іще ним не ходив. Неговіркий на людях і вдома, він тепер досхочу говорив сам до себе, радився сам із собою, а іноді з дружиною та з сином: відчував, що вони поруч із ним, поклич — і обізвуться на його голос, підійдуть до нього.
І слова у Тимофія тепер були теплі та ласкаві, як у південь пшениця, нагріта липневим сонцем. І по-новому перемежовувалися у них споконвічні сподівання і турботи, що живуть поруч у серці бідняка, який за вік хліба не наївся. І думки Тимофія були поетичні, як завжди поетична мрія про чесне, краще життя…
Виоремо тебе, ниво, обсіємо. Не зерно, а серце своє вкладемо в тебе, щоб зародила ти нам щастя, щоб не пускала ти поміж люди старців і старчат, не гнала своїх труджеників на край світу за тією копійчиною, за тим загорьованим шматком наймитського хліба... Усім своїм тілом він відчував ту землю, яку йому сьогодні наділив закон Леніна.
І через якийсь проміжок часу Тимофій згадує слова Мірошниченка: «Селяни одного російського села прийшли до Леніна в гості, принесли йому в подарунок свій хліб. Прийняв Ілліч той хліб, поцілував, подякував людям...»
І знову думки, і очі, і руки Тимофія купаються в теплому зерні, що вродило на його полі.
Несподівано зовсім недалеко вдарили копита, пролунали розрізнені гвинтівочні постріли, а потім глухо озвався кулемет.
По звуку Тимофій безпомилково визначив, що стріляли із «кольта». Тоскно, як людина, застогнав поранений кінь і, збільшуючись в очах, з високо піднятою головою промчав біля самого воза і круто повернув на схід. Потім надривний голос сплеснув неждано високим «ой» і зразу ж обірвався.
Тимофій кинувся до воза, але на півдорозі згадав, що гвинтівку забрав Мірошниченко. Зупинився в тяжкому роздумі.
В'їдливий писк кулі, що, здавалося, пролетіла над самим вухом, вивів його з оціпеніння. Тимофій впав на землю. Оброшуючись, швидко і обережно поповз на стрілянину.
Через кілька хвилин Горицвіт не тільки знав про бій, а вже й бачив у думках його безвідрадний кінець: чотирьом червоноармійцям недовго можна було встояти проти трьох десятків бандитів, що, спішившись, півколом притискали жменьку сміливців до ріки.
Раптом замовк кулемет. І тільки тепер острах вчепився в тіло Тимофія, але він зразу ж по метушні кулеметника зрозумів, що той міняє ствол.
«Коли б успів, коли б успів», — благала кожна клітина, бо вже бандити чорними тінями зметнулися із землі і побігли вперед. Ще кілька стрибків і... кінець.
Молодий стурбований голос щось тихо промовив до кулеметника. Той крізь зуби злостиво і спокійно процідив:
— Зараз, товаришу командир, сипнемо їм страху в матню. І дуло кулемета, наче захлинаючись, зафахкотіло вогнем. Бандитський ланцюг зразу ж, немов по команді, з стогоном, криками, матерщиною опустився на землю. Червоноармійці під прикриттям «кольта» швидко відбігли назад, бо кігті бандитського ланцюга все більше витягувались до ріки.
—

читати