Завантажити

відмовився навідріз, і тоді Військовий революційний комітет послав його на південь на чолі продзагону, що складався виключно з балтійських матросів. Знову поранення, потім чернігівські ліси, боротьба з петлюрівцями, рейд в щорсівських лавах аж до Вінниці і ще одна рана.
На Поділлі довелося довго відлежуватися — розкрилися погано загоєні рубці, занили, заскрипіли пробуравлені кості. Сяк-так підлікувавшись, спираючись на палицю, зашкандибав Анастас у губпартком. Перед високим будинком ткнув за чавунну огорожу свою палицю і, стараючись, щоб похідка була рівна, попрямував до секретаріату. Але в губпарткомі йому зразу зіпсували настрій:
— На боротьбу з бандитизмом вас не пошлемо — хворий.
— Так що ж, в соцзабез, може, накажете піти? — уїдливо запитав, але його інтонації не помітили і серйозно відповіли:
— Можна, робота підходяща.
Всі його зусилля, образи, доводи, прохання і навіть хитрощі розбивались об незаперечне рішення:
— Не пошлемо.
Нарешті вдалося вирвати іншу посаду: стати завідувачем повітземвідділу. А через те що зараз в районі активно оперували петлюрівські і шепелівські недобитки, то Анастас майже цілі дні не злазив з сідла, і його невелику, підібрану як в кібця постать знали усі прибузькі села, знали його веселе і полум'яне слово під час розподілу землі.
І ніхто не знав, як боліло серце юного комуніста за своєю рідною Литвою, де залишились батьки, наречена і перші струмки молодої крові. Розподіляючи землю десь понад Бугом, він мріяв про той час, коли випаде щастя робити таку саму роботу над зеленим Німаном.
— А це де дістав? — тільки тепер Мірошниченко побачив у Бондаря втинок.
— Червоноармійці одного бандита біля діброви втихомирили. Насилу випросив, щоб мені дали цю пукалку, — завзята розумна усмішка затрепетала на повних устах Бондаря.
— І не побоявся без дозволу брати?
— Для захисту своєї радянської влади дозвіл не береться, — серйозно і твердо відповів. — Ходімо, Свириде.
— Будь здоров, Тимофію. Вдосвіта постараюся повернутися. Коли ж затримаюсь, Дмитрові скажу, щоб прийшов до тебе. Аж досадно. Так хотілося вперше пройтися за плугом на своїй землі, — непідроблений жаль пом'якшив суворі риси впертого обличчя. — Пішли, Іване.
— Пішли, — і Бондар великими кроками плече в плече іде поруч з Мірошниченком. Обоє вони широкоплечі, кремезні, неначе рідні брати.
Поміж розпухлою і чорною від негоди стернею аж до самого села тріпотіла осіння стежка. Городами дійшли до школи і зразу ж зустрілися з Анастасом. Він сидів верхи на неспокійному, з злостивим оскалом жеребці, щось жваво говорив до комітетчиків і кількох червоноармійців, що саме порались посеред вулиці біля трьохдюймової німецької гармати.
— Мірошниченко! Здоров! Вітаю, вітаю! — скочив з коня і, накульгуючи, підійшов до Свирида Яковлевича. — Ти великий винахідник, — показав рукою на гармату.
— Годиться? — з надією подивився в зелені очі Анастаса.
— Годиться! Кругом оглянув! — бліде худорляве обличчя, покраплене кількома зернинами ластовиння, сміялось по-дитячи щедро і ясно.
— Оце добре! — полегшено зітхнув Мірошниченко. — Все-таки гармата!
В 1918 році німці, утікаючи, покинули серед шляху тулуб несправної гармати. І от Мірошниченко вирішив використати її в боротьбі з бандитами. В стельмашні він поставив її на дерев'яний хід, а ковалі довго помарудились біля замка, в якому не було ролика, що відтягує ударний механізм, потім до замка уміло приклепали чималу залізяку. Думка в Свирида Яковлевича була проста: при ударі довбнею по залізяці бойок розіб'є капсуль і снаряд полетить на ворогів.
Винахід і радував і лякав його.
«А що коли нічого з цього не вийде?..»
Смерком комітетчики і червоноармійці уже були на леваді. Анастас звідкись дізнався, що рештки розбитої банди Саленка вийшли із барських лісів на з'єднання з Гальчевським, і зразу ж метнувся перепинити бандитів.
Коли виїхали в поле, навкруги хороше запахло свіжозораною вогкою землею.
— Сьогодні наші орали, — сказав Мірошниченко Анастасу, приховуючи хвилювання: все думав про гармату.
Густіла темінь.
На обрій опускалася хмара, гасячи багряні потоки.
І враз шматок хмари неначе заворушився, обірвався і полетів до села.
— Розвертайсь! — гукнув Анастас до гарматників.
Коні круто описали дугу, і жерло гармати, здригнувшись, туго вперлося в тривожний затьмарений захід. Червоноармійці і комітетчики розсипалися по ріллі.
З-під хмари на конях летіли бандити. Все міцніше двиготіла дорога, підносячи вгору два крила пилу і низький стогін.
Важко клацнув замок гармати. Хвилюючись, Мірошниченко обома руками схопив довбню, подався назад і вдарив по залізяці. Жерло дихнуло довгим зубчастим язиком полум'я, загриміло, і земля, неначе хворий на малярію, затрепетала, забилася у дрожі. Кудлатий кривавий стовп землі злетів перед бандитами.
— Так їх! — завзято закричав Анастас, кидаючись до замка

читати