Завантажити

Товаришу командир, — хвилюючись, підвівся Тимофій і застиг невдалік від невисокого, в кубанці, воїна з пістолетом у лівій руці. — Спускайтеся за мною до Бугу, я перевезу човном.
— Ти хто будеш? — наближаючись, збільшуються допитливі строгі очі. В напівтемряві нахмурене обличчя воїна здавалось незвично білим, аж прозоро синюватим.
— Я? — не знайшов, що відповісти. «Що ти йому скажеш? Ще за бандита прийме!» — Бідняк я. Що за радянську владу.
— Все! — вилаявся кулеметник. — Ні одного набою! — Схопив кулемет і, обпікаючи руки гарячим стволом, знову вилаявся тоскно і боляче. І тільки тепер Тимофій побачив, що з правої руки командира дзюрчить кілька чорних струмків крові. Куля, видно, наскрізь пробила руку, і кров, розтікаючись, так струмила із розчепірених болем пальців, наче всі вони були поранені.
— Тьху! Чортова мати!
— Іваненко, що з тобою?
— В плече кусонула, — обізвався червоноармієць, що, люто відстрелюючись, лежав у борозенці.
— Бігти зможеш?
— Зможу, товаришу командире.
Під нестихаючі постріли побігли до Бугу. Заросле кущами узбережжя залопотіло кулями, але сила в'їдливого свисту зменшилась, як зменшувалось із наближенням ріки почуття небезпеки.
З-за обстріпаної хмари виткнувся ущерблений місяць. На жовтому побережжі сильніше затокувала кров з руки командира, і хвиляста подовбана стежечка покотилася до самого човна. Здавалося, то не жива тепла кров напоїла берег, а хтось із дітвори осінньої години повтискав у жовтий пісок рівні чашечки жолудів.
Ні чуття болю, ні звичного жалю і млосності, що починають нудити від великої втрати крові, не побачив Тимофій ні в темних, наче з янтарним відливом очах командира, ні на його білявому спокійному обличчі. Було воно строго підібраним, зосередженим, по-красивому впертим.
— Підійми руку, товаришу командире. Життя витікає! — звичним суворим голосом промовив Тимофій і зі всієї сили рвонув до себе тонкий поржавілий ланцюг. Занили пальці, в'їдаючись в залізо, але якесь кільце лопнуло, і Тимофій повеселішав: не треба відмикати плоскодонки — збереглася дорога хвилина.
Уже випливли на середину ріки, коли берег заворушився темними постатями, засіяв мерехтливими вогниками. Невеликі співучі грудочки води, здиблені навколо човна ворожими кулями, на диво були схожі на неспокійних блакитнокрилих крячків, що з криком падали на ріку. На березі всі полегшено зітхнули.
— Спасибі. Від Червоної Армії спасибі, — лівою рукою потиснув командир тверду руку Тимофію.
— То вам спасибі. За все спасибі. Я вам руку перев'яжу. Сорочкою. Вона чиста у мене. — Рішуче рвонув Тимофій комір верхньої полотняної сорочки, і дрібні ґудзики росою посипались під ноги.
— Не треба, — усміхнувшись, вийняв пакуночок з кишені, сказав кулеметникові, щоб перев'язав плече Іваненкові, а сам підняв руку вгору, і кров із пальців потекла в рукав.
— Як ваше прізвище?
— Горицвіт. Тимофій Горицвіт.
— Горицвіт? А моє Марков. Чим же вам віддячити? У мене є...
— Нічого мені не треба, командире. Сам солдатом був. Не на те революція прийшла... — він захвилювався. Хотілося багато чого сказати, але говорити з людьми йому було завжди важко, а надто тепер, коли згустіла кров сіялась і сіялась на синювату осінню траву. І він уже рівним голосом поволі додав: — Ви в Івчанку ідіть. Там коли банда і наскочить — відіб'ють її люди.
— Бувайте здорові, — побілілими, безкровними, що аж зморшками взялися, устами Марков цілує Горицвіта і, притуляючи до грудей сповиту поранену руку, прямує луговою стежкою до хат. А Тимофієві і досі здається, що кров командира токує по узбережжю, втискається в пісок, як неглибокі жолудеві наперстки.
«Славні хлопці», — так, як батько про своїх синів, думає він, перебираючи в уяві мимохідь схоплені риси воїнів, не знаючи, що й вони зараз також думають про нього, згадують добрим словом невідомого чоловіка. І та сердечна допомога, що не так би могла закінчитись — смерть же поруч ходила, піднімає Тимофія у власних очах, наливає радісним чуттям. І тільки згодом прокидається турбота, що бандити можуть забрати коні. Чуйно прислухається до того берега. Вода чітко передає сердиту мову і лайку бандитів. І раптом він чує голос Сафрона Варчука.
«Чи то здалось?»
Згодом чорні постаті підіймаються вгору. Потім загупали копита і тупіт подаленів, затих...
Сафрон Варчук розпізнав Тимофія Горицвіта, коли той пірнув понад кручею в чагарники. Пізнав і так перелякався, що дрібні краплини зразу ж запарували на його плескатому лобі.
«А що коли він помітив мене?»
Майже навколішках виблагав роздратованого невдачею Крупяка розділити банду: більшу частину пустити в село, а другу залишити в кущах.
Наближався світанок.
Круглими, збільшеними од напруги очима вдивлявся Сафрон вдалину, тоскно думаючи одне й те саме: чи помітив його Тимофій, чи повернеться на цей берег? І, як більшість релігійних людей, у критичну хвилину він зі своїми справами

читати