Завантажити

хазяйського сина. Дiвка здорова, чиста, хоч води напийся. Недурно парубки ззираються на неї. Посватає Прокiп, тож вiн пiшов у Таврiю, щоб було чим весiлля одбути... Восени старостiв зашле, вона вже бачить, що, куди й до чого...
Перед очима в Маланки встала левада - зелена, весела, над рiчкою... Вони з Гафiйкою плоскiнь беруть. Така гарна молодиця з Гафiйки. Голова пов'язана хусткою. Бере вона плоскiнь i виспiвує. У колисцi дитина спить. Прокiп привiз ячмiнь, стiжок складає. I так їй весело, старiй, так легко, наче вона помолодшала. Стоять городи, мов у вiночку. Капуста в головки звивається. Квасоля вже пожовкла, вiтер шумить помiж високими макiвками, гарбузи розляглись, як годованi кабани, а картопля зародила, аж гич сплiтається. То її чорнi руки походили тут, кожен бурячок, кожну цибульку сама вона поклала в землю, сама i збере, як дасть господь дiждати. Тепер вона господиня. Не на своєму - так на доччиному. Хоч на старiсть дiждалась. I вона справить собi червонi чоботи, м'якi, козловi, з китицями, як у ковалихи. Вiдколи вона вiддалася - от уже чи не вiсiмнадцять рокiв минуло - не перестає вона мрiяти про такi чоботи, щороку складає грошi, але грошi розтечуться на щось iнше - i чобiт немає. Узути такi чоботи i бiлу намiтку та пiти до церкви. I щоб так поховали.
- Сидите собi? З недiлею будьте.
Маланка здригнулася. Ага! то ковалиха.
- Атож! i ви будьте здоровi... Дав бог святечко - святкуй його. Не роби, не працюй. Бог сказав: маєш будень - роби, а в недiлю й з-пiд пазурчика не виколупай, бо й то робота... Лежи, сиди i не кивнись...
Маланка була солодка. Вона мала таку усмiшку, наче розмовляла з панами у дворi.
- А я оце з музик. Тiльки вже й нашого - що хоч подивишся на молодь. А там ваша Гафiйка усе гуляє та й гуляє з тим одеським паничем - не знаю, чи правду про нього люди розказують - з Марком Гущею. Все в парi та в парi, немов голуб'ята... Сказано, молодощi. Бувайте ж здоровi...
Маланка все солодко осмiхалася, хоч душа в неї сичала.
"Ач, гладуха - трясе салом, розносить поговiр!" - проводила вона ковалиху неприязною думкою. I їй чогось згадалась ранiшня сцена з Гафiйкою.
На вулицi тимчасом росли тiнi.
Попiд тинами грались дiвчатка у посмiтюхи: малi босi ноженята пiдкидали порох - три рази в один бiк, три рази в другий. I здавалося, що у поросi грається табун горобцiв. Далекi поля рожевiли. 3 низин летiли в село бусли i поблискували бiлими крилами. Весняний вечiр навiвав думи.
"Яка ти розкiшна, земле,думала Маланка.Весело засiвать тебе хлiбом, прикрашать зелом, заквiтчать квiтами. Весело оброблять тебе. Тiльки тим недобра, що не горнешся до бiдного. Для багатого пишаєшся красою, багатого годуєш, зодягаєш, а бiднго приймаєш лише в яму... Але пождiть, пождiть! Ще дочекають нашi руки обробляти свої ниви, свої городи, свої садки... Подiлять тебе, земле, ой подiлять. Як вони наїдуть - так i подiлять. Не дурно йде чутка, вже воно щось є... I моєму дадуть... Годi тодi рибку ловити... Хоч-не-хоч, а йди, "пане добродзею", до плуга... Ох, боже, боже, хоч на старiсть зазнати того щастя - дитину свою вивести в люди..."
А на вулицi починався рух. Бiгли дiвчата, молодицi, дiти, з цiпками, з хворостинами. Лопотали пiдтички, гупали босi ноги, брехали сколошканi собаки. "Сте-па-а-не!.. бiжи вiвцi вилучати!"...Бiжи сама-а!.. - "Мати казали тобi,-бодай бись луснув!"...-Тато казали тобi, - щоб ти скрутилася-а-а!..-"Наших шестеро, гляди, Марiйко!"..."Не розгуби ягнят, як учора, бо на гамуз поб'ю!"...-Що-о? Де-е?Тюу - гаа!..
Сонце сiдало червоно. Вiкна горiли, як печi, стiни халуп стали рожевими, по бiлих сорочках розлилось червоне свiтло. Здалеку йшла на село хмара куряви. Вона все наближалась, росла, здiймалась до неба, врештi, сонце пiрнуло в неї i розсипалось рожевою млою. Звiдти доходили якiсь тривожнi звуки, немов дiти плакали або десь цiпи гупали на току - i раптом овеча отара залляла вулицю i сколихнула повiтря нескладним беканням. Жива маса овечих тiл терлась вовною, тремтiла i колихалась, як драглi; цiлий лiс тонких нiжок замигтiв перед очима, голi дурнi морди розкривали пащi серед рожевої куряви i плакали: бе-е-е... ме-е-е... В рожевому туманi, мов тiнi, сновигали люди, з'являлись i щезали неяснi обриси хат, в морi овечого лементу гинули всякi звуки, весь цей гармидер нагадував сон. Ззаду отари йшов чорниш чабан, високий, ще бiльший од непевного свiтла, немов мiфiчний бог, ляскав з пуги i кричав диким, грубим голосом, покриваючим усе:
- Гар'я!.. Триш-триш!.. Гей!..
Вже нiчого нема на вулицi, все щезло, як сон, пил потиху сiдає на землю, а вечiрнє повiтря все ще тремтить живим акордом завмираючих звукiв.
На землю глянули тихi зорi.

* * *

Синi стiни, в кутку бебехи, залитий пивом стiл. Тiсний ванькирчик в Менделя.
- Не морочте менi, Хомо, голови - кажiть зараз: буде фабрика? Кажiть - буде?
Пиво пiниться в зелених склянках i шумить в головi.
- Таже сказав, що буде.
-О! о! А нащо ж ви радите оддати Гафiйку в найми?
-Раджу. Однаково пропаде

читати