Завантажити

ж бо! - гукнув Андрiй. - Яке там злодiйство! Менi урядник розказував, як я ходив на пошту. Вiн, Гуща отой, не крав, а народ бунтував. Такому б, врядник каже, у тюрмi гнити, а не на волi бути...
- Та їх там, тату, кривдили...
- Що ти тямиш!.. От нехай лиш побачу, що вiн тут ману пускає та книжки людям читає - зараз руки назад та й до врядника.
- Оце напалися... не знають самi за вiщо...
- А тобi що? Ти менi з ним - гляди - не приставай, бо як побачу, пане добродзею, то...
Але вiн не скiнчив: саме в той мент, як Гафiйка нагнулася, щоб вийняти з печi горщик, з-за пазухи висунулась в неї книжка i впала додолу. Гафiйка покинула горщик, вхопила книжку i, вся червона, з очима, повними слiз, прожогом вибiгла в сiни. Андрiй перевiв здивований погляд на Маланку.
Але Маланка була вже не свята й не божа. Вона зразу забула, що в недiлю не можна лаятись, i свiтила до чоловiка зеленими очима.
Андрiй мав гарну присмаку до недiльного обiду, тим бiльш, що скiльки не кликали Гафiйку Їсти, вона не ввiйшла вже до хати. На думцi про Гущу старi помирились.

* * *

Ну, дав бог недiлю, можна спочити. Маланка сiла на призьбу i поклала на колiна руки. Андрiй кудись подався; Гафiйка на музиках, а в хатi сумно.
Сонце стоїть низько, так у три чоловiка до землI; порожнi й обдертi халупки кидають кострубатi тiнi. Курна дорога з-пiд Маланчиних нiг бiжить у поле. Навкруги пусто. Челядь гуляє на майданi: старi гомонять пiд ворiтьми, а в Маланки звичайнi гостi - думи.
Ох, боже, боже, трошки того вiку, а як важко його прожити. Андрiй знов не нанявся. Отак щороку. Легкого хлiба шукає. Всю, каже, силу дурно оддав землi, бiльше не хочу. Знов буде рибку ловити... на пошту побiжить, як пан пошле, зайця пiдстрелить. Люди жнуть або косять, а її Андрiй iде стежкою, ремiнна торба через плече, бриль на потилицi i цiпком вимахує...
Курить щось по дорозi. Що воно бiжить так прудко? Ага, либонь панич Льольо з сусiдньої економiї у гостi їдуть до двору. Авжеж. Он i панна Тося... i горбата панна Ганна i панич Петрусь. Рябi конi рвуть з копита, в хмарi куряви смiються молодi обличчя, кивають до неї. Маланка встає, низько вклоняється, немов образам, i дивиться услiд, як клубочиться за бричкою позолочений сонцем пил.
Всi вони зросли при нiй, на її очах. I раптом дух смачного, ситого борщу вiйнув на неї звiдкись. Вона Їла такий борщ, як служила у панiв. Давно це було, а тепер згадалося, живучи на картоплi. Маланка сiдає i знов кладе чорнi руки на колiна. Он де вони почорнiли отi руки: на роботi у панiв. Як їй було вiсiм рокiв, помер батько, а на дванадцятому вона вже нiкого не мала, опрiч хазяїв. Пiсля матерi лишилась стара скриня, двi-три дранки i латаний кожух. Та й тiльки.
Спочатку вона пам'ятає себе чорною, вiчно в сажi, коло панських свиней. Потому вона була в горницях, раз у раз била посуду, а її била панi i зачiпали паничi. Потому звелiли їй варити їсти челядi, i вона варила, аж стала старою дiвкою. Тиха, покiрлива, всiх слухала i плакала по закутках. Плакала, що робить на чужих, що сохне, втрачає силу i нiхто не сватає її. Плакала, бо любила землю, город, поле, а мусила варити їсти цiлому табуновi пажерливої челядi. Навкруги була земля, така чорна, пухка, родюча, повеснi пишна, восени багата, а нiхто не кликав її на ту землю, нiхто з хазяйських синiв не схотiв зробити її господинею. Потому вiддалася за Андрiя. Як це сталося, що вона пiшла за нього, вiчного наймита, старого парубка, бурлаку, що не мав навiть власної хати, не то що землi - i досi не знає. Прийшли злиднi до злиднiв, а з них виросла бiда. Наче знала, бо так плакала на весiллi.
З одного боку спiвають свашки, з другого дружки, а в хатi мов в улику, у вiкна дивиться челядь...

Iмберу. матiнко, iмберу.
Вивини рубочок з паперу...

А їй пiдкотилося щось пiд горло, душить її, i вона б'ється головою об стiл, голосить i миє сльозами тодi вже чорнi руки. То доля її плакала тодi.
Пiшли лiта марне з свiта, як лист по Дунаю...
- Агуш, треклятi... Агуш-ша!
Маланка скочила з призьби i пожбурнула грудкою. Квочка з курчатами кублилась на грядках i, сколошкана, сердито квоктала та стовбурчила пiр'я. Жовтi курчата розкотились по грядках, мов горох. Налякане заколотом, знялось з сусiдньої стрiхи гайвороння i било крилами над обсипаною стрiхою.
Маланка заспокоїлась I знов сiла на призьбу. Сонце спустилось ще нижче.
Еге, десь Гафiйка забарилась на музиках. Хай погуляє дитина. Тiльки їй волi, поки в мами та в тата. Та й те людям, мов сiль в оцi. Казала ковалиха, "водять Гафiйку, немов панянку, у службу не дають - багатирi знайшлись"... Бодай тобi, прости господи грiха, стiльки болячок, як у нас злиднiв. Добре тобi казати, як у тебе повна хата дiвок, а у мене одна, як душа. Тiльки й потiхи на старiсть. Виняньчила, виплекала, мила й вичiсувала, а тепер оддай людям. Мало ще мною люди поневiрялися, всю силу забрали, всю кров виссали, а тепер ще дитину оддай їм... Не дочекають...
Не таку вона Їй долю готує, вона оддасть її замiж. За

читати