Завантажити

дiвка. Наїсть, нап'е вдома, тобi ж гiрше буде... А їй одна доля: у наймах. Думаєш - возьме хто бiдну? Посивiє дiвкою. Наймай, коли люди трапляються. Завтра ж одведеш в Ямище до економа: добрий панок, щоб йому черви язик сточили. Що ж, будемо сватами? Того тебе й кликав до Менделя.
- Не кажiть менi про те, не люблю. Я й в мислi не мав такого.
- Наймай, Андрiю.
- Облишiть, Хомо. Краще пиймо.
- Чого ти чванишся? Старцi, злиднi, животи з голоду присохли до спини, а воно приндиться... Кажу, наймай, каятимешся потiм.
- Е, я такого не люблю. Нащо робити з писка халяву.
Андрiй почервонiв i встав з-за столу.
- Сиди... Може, не правда? Ти думаєш, що ти людина? Собака. Яке наше життя? Собаче. Та ти сиди.
Гудзь поклав Андрiєвi на плечi свої здоровеннi руки i посадив. Потому наблизив до нього свiй безвусий червоний од пива вид, од якого пашiло жаром.
- Ти не крути... Ти менi кажи: скiльки лiт прожив? П'ятдесят? Доживаєш вiка? А де ж твої молодi лiта, де твоя сила, покажи свою працю. Мозолi показуєш? Покажеш ще й горб... Цiлий вiк з тебе луску шкребли, а ти, воле, у плузi йди! Наша доля така - робiм i грудьми, та не будемо людьми. Ти глянь на мене: гадаєш - Хома перед тобою? - Худобина. Як став змалечку бiля товару, так i досi. Цiлий вiк з худобою, сам худобиною став. Цiле життя хвости бачив замiсть людей: бабрався у гною, у гною спав, на гною їв, на купi гною й здохну. Я забув, як його у хатi сплять, стонадцять чортiв йому у хвiст! Сорочка на тобi зашкарубла, як кора на деревi, штани умазанi в волячу мазку, бо кров волам пускаю, рук не можу одмити з гною. Сяду з челяддю обiдати, кожне од мене нiс верне - смердить. А ти гадаєш - пахне? Тiкаю од людей - до волiв тiкаю. З волами розмовляю... Я до них говорю, журбу свою виливаю, а вони ремигають... та ревуть, та хвостами одвертають. Тiльки в мене й розваги. А ти думав - жiнка до мене заговорить та ще й пригорне... дiти защебечуть... своя хата зогрiє. Ха! За тими волами я посивiв парубком, побила б їх морока. Тепер тiшся на старiсть, щоб йому дихати не дало, щоб його понесло поверх дерева, на безголов'я! Щоб вiн головою наложив, нужда б тя побила!.. Сто сот крот його ма... Бодай...
- Гей, чого кричиш, чоловiче, чого лаєшся?
- Га? Лаюся чого? на душi легше... як нахмариться там - вилаюсь i легше... якби не лаявсь - згорiв би. Таку злiсть в собi почуваю, аж душа пашить... як запече, як запече - так узяв би в руки довбню та й перебив би усiх. Ходив би од хати до хати - та й по головi, та й по головi. Одного за те, що п'є людську кров, а другого - що не боронить. А потому пiдпалив би, щоб усе вогнем взялося та попелом розвiялось, щоб тiльки лишилась гола земля та ясне сонце...
Хома стояв у хатi високий, аж пiд стелю, очi його дивились кудись поза стiни, безвусий, зморщений, як у баби, вид скривився. Вiн аж тремтiв. Потому раптом зiв'яв, опустився на лаву i душком випив пиво.
Андрiя взяло за живе. Вiн теж хотiв, щоб його слухали, почули все його життя, як воно стало перед ним: отут, в тiсному ванькiрчику. Дожив до сивого волоса, а добра не зазнав, ой, нi...
- Я так мiркую, Хомо, коли чоловiк працює...
Але Хома знов сердився.
- Пропади ти пропадом... Одному все, другому нiчого. Хiба я не бачив, як стара панi...
- Коли чоловiк працює, вiн мусить за те щось мати. А як земля менi нiчого не дає...
- ...Стара панi цiлу зиму топила в грубах полотном, що лишилось од панщини...
- Ну, як земля нiчого не дає - на чорта вона менi? Однаково менi, чи я наймит на своїй землi, чи на чужiй. А все наймит. Правду ви...
- ...Злежалось полотно в коморах... Люди прохають - дайте хоч на сорочку,-хай праця людська не гине марно. Та ти слухай же бо.
- Слухаю, слухаю. Гей, чуєте, правду ви мовите: таки собаче життя маємо. Таж то висотали з мене всi жили. Таж то цiлий вiк свiй напихав я чужу пельку. Ще як була фабрика, жив якось, а як згорiла...
- Авжеж погорiло, усе полотно згорiло.
- Яке полотно?
- Як - яке? Таж розказував.
- А - так-так... Ну, пиймо краще. За ваше...
- А як же з Гафiйкою? Наймаєш?
- Та годI вам. Пиймо.
- Ну, чорт iз тобою, не хочеш, як хочеш.Хома випив душком пиво i кинув склянкою об землю.
На бренькiт скла прибiг наляканий Мендель.

* * *

Було якесь свято. Гафiйка сидiла на призьбi за хатою. Бiля нiг її кружились кури i сокотали, до-поминаючись їжi. На призьбi лежала розгорнена книжка.
- Агуш, агуша, йдiть собi порпатися попiд тином...проганяла їх Гафiйка.Ну, чого сокочете, дурнi? А ти чого, зозуляста, витягаєш шию та заглядаєш до рук? Я вже тобi давала їсти. Вам тiльки аби їсти, дурнi. Сердишся, що таке кажу? А от поспитай Марка, послухай, що розумнi люди скажуть. Вiн би вам сказав: дурнi, зроду-звiку дурнi. Вам дають жменьку пшона, а забирають всi вашi яйця або рiжуть вас на юшку. А ти, пiвню, по-дурному трiпаєш крилами, храбруєш. Коли б ти був такий смiливий, як Марко, ти не дав би своїх дiтей продавати панам на печеню. А може, нi? Ну, та ти пiвень, а Марко орел. Ти послухав би, що

читати