Завантажити

зупинилась спочити. По дорозi тяглись люди з цiпками, з клунками. Ось Гафiйка винесла одному води. Стали й розмовляють. Знов надходить купка... Ще рядок... Проходять та й проходять. А той стоїть. Еге-ге! Та ж то цiлий ключ журавлиний. Iдуть та й iдуть. Десь у Таврiю, або на Кубань. От тобi й хазяйськi сини, хлiбороби... Своя земля просить рук, а вiн знявся та й... А що ж робитиме один з другим на своїй латочцi? Намножилося їх. Нема на вас вiйни або холери. Однi з села, а другi в село, як отой Марко Гуща, що недавно привели в село, як рештанта... Брав, пане добродзею, в Адесi на фабрицi сiмнадцять карбованцiв у мiсяць i почав бунтувати. Мала, каже, плата, багато роботи, не хочемо, каже, своїми мозолями пузанiв збагачати. Начальство йому одно, а вiн йому друге... Ну, не хочеш, то маєш: попарили нагаями та й гайда додому пiд калавуром... Та я б такому бунтаревi...
А той стоїть... З ким це вона забалакалась? Либонь Прокiп Кандзюба? Таки вiн. Он вийшла на порiг Маланка та й сховалась назад.... Хай дiвка постоїть з хазяйським сином... Гляди, щоб не засватав. Ха!.. Аякже!..
Андрiй пiдiйшов до хати. Крива, похилена халупка, з чорною стрiхою i бiлими стiнами, стояла помiж закинутих, з забитими вiкнами осель, колись побудованих фабрикою для робiтникiв, i здавалась чимсь живим i теплим серед холодних мерцiв. Бiля хати сiрiли скопанi грядки, од ворiт до порога вела стежечка. Зате сусiднi городчики були повнi смiття i грузу; необроблена земля їжилась торiшнiм бадиллям, i на чорних руїнах завжди сидiло вороння.
Андрiй застав Маланку покiрливу й ласкаву, як завжди по службi божiй. Значить, вона лаятиме його сьогоднi не так, як в будень, а з солодкою усмiшкою i нiжними словами. Поглядаючи скоса на щiльно стуленi жiнчинi вуста, вiн з побiльшеною жвавiстю скинув з себе свиту i розсiвся на лавi, як пан. Га! Хiба вiн не господар у своїй хатi! Проте Андрiй плекав таємну надiю, що все минеться якось i жiнка не зачепить.
Та саме в той мент, здiймаючи з мисника миску, Маланка скинула на нього оком.
- Нанявся?
"О! таки починається!" - подумав вiн, але удав невинного.
- Що?
- Чи нанявся в економiї,питаю?
Ач, невiрна баба: i знає, що не був я там, а питає.
- Ат, дай ти менi спокiй з тою економiєю... не те у мене на мислi тепер. Он, казав Гудзь-швидко са-харню будуватимуть.
- Слухай, серце. Гудзя, слухай, Андрiйку... якраз почепиш торби, та й менi доведеться...
Вона стулила сухi губи i зняла очi до стелi! Що ж! вона мовчить, бо у свято грiх лаятись, але коли б усiм тим, що плещуть про фабрику, покорчило язики, то це було б дуже добре. Фабрика, фабрика, а де вона? Ну, була фабрика, а хто мав користь з неї? Мендель. Може, неправда? Може, не в Менделя лишав вiн заробiток? Що вони мають, чим живi? У неї вже руки посохли од працi, вона вже жили з себе висотала, аби не здохнути, прости господи, з голоду...
I вона совала йому перед очi сухi i чорнi, немов залiзнi, руки, голi до самого лiктя.
Бо чоловiк не заробить, ой не заробить, серце моє. Вiн думає про пиво, а про те нi гадки, що...
I пiшло. Вона йому вичитувала, вона його сповiдала, вона кропила його, пiдкурювала i садила чортами так обережно, так делiкатно, як тiльки можна було в недiлю, по службi божiй, а вiн, червоний, немов варений рак, спочатку мовчав, а далi й собi почав верещати тонким i надiрваним голосом.
Врештi перемiг.
- Тьху, тьху, тьху! Тричi тьху на твою землю! Хай вона тобi западеться! Не наймуся я й не буду в землi ритися. Вона витягла з мене усi сили та й пустила на старiсть голого. Тьху, ще раз тьху на неї...
Тодi Маланка стала, як стовп i зняла руки до неба.
- Що ти кажеш, непритомний! Та ти ставай на колiна та цiлуй її...їж її, землю святу, вона тебе годує... вона тебе й сховає, чоловiче...
Вона стала бiла як бiль i справдi налякалася.
Хмару розбила ластiвка. Вбiгла Гафiйка, сквапно ховаючи щось за пазуху. Оте чисте, виплекане, немов вилизане матiр'ю звiрятко, таке туге, як пружина, з круглими бронзовими руками й ногами, в золотих волосинках, ота весняна золота бджiлка вкинула в хату щось таке, вiд чого бiлi стiни пiд низькою стелею осмiхнулись, голуб перед образами крутнувсь на нитцi, i козаки з чччервоного паперу, налiпленi на стiнах, узялися в боки.
- Мамо, давати обiдати?
- Давай, давай, Гафiйко... - Маланка зразу одiйшла. - Та чого ти крутишся по хатi, мов дзига? Так i миски поб'єш. I в церквi усе крутилася та оглядалася...
- Та його не було в церквi.
- Кого - "його"?
- Та то я так...
- Що тобi, дiвко, сьогоднi: мало борщу не перекинула.
- Страх, розказує, яке дiялось: народу, каже, як на вiйнi, сила-силенна...а кiннi наступають, душать."Розходьтесь", гукають. А тi: "Не пiдемо, давай нам наше... ми за правду".
- Та хто розказує?
- Марко... недавно прийшов з Адесу...
- Гущин? Кажуть - пiймавсь на злодiйствi, посидiв у тюрьмi та й привели сюди на втiху старому батьковi.
Гафiйка спалахнула.
- Брехня! То люди брешуть. Вiн нiчого не крав, от їй же богу!
- Та цить же

читати