Завантажити

Тереза моя по-людськи повелась, послала, бач, дукені жолудів, а якби була не послала, досадно мені було б, що вона така невдячна. І ще те мене втішає, що се й хаба-рем не назвеш, бо я ж уже мав посаду, коли вона ті жолуді посилала; а воно ж, звісно, годиться, коли тобі добро зроблять, хоть якою абищицею оддяч. Я і на посаду йшов, і з посади йду яко наг, яко благ, то й можу з чистим сумлінням (а то ж річ не мала!) сказати «Голим народився, голим і вмирати ні зиску, ні втрати».
Отак говорив собі на думці Санчо в день від'їзду, а Дон Кіхот, попрощавшись увечері з дуком та дукинею, стояв уже рано-вранці в повнім обладунку на замковому майдані. З галерей дивились на нього всі зам-чани, вийшли й господарі замку. Санчо сидів на свойому Сірому з саквами, багулом та з дорожнім припасом; він був дуже задоволений, бо дуків дворецький, той, що приставляв Трифалдисту, дав йому на дорогу калитку, а в ній двісті золотих талярів, про що Дон Кіхот ще не знав. [594]
От дивляться всі на них, аж ось із-поміж двірських дам та панночок озвалась розумна та свавільна Альтісідора жалібними словами
Стримай повід, не спіши,
Стривай, лицарю сталевий,
Не коли крутих боків
Норовистому коневі!

Не од ницої гадюки
Ти тікаєш, безсердечний,
А од ярочки малої,
Недорослої овечки...

Ти зневажив ґречну панну,
Насміявся підло з неї,
А вона ж - найкраща німфа
При Діані та Венері.

Бірене лютий, зраднику Енею,
Ти не минеш, розбійнику, бенері!

Ти украв, запазурив
Серце щиреє у мене,
Що для тебе тільки билось,
Беззахисне і шалене.

Ти украв ще й три чепці
І підв'язочки зелені,
Що скрашали мої ніжки,
Мов із мармуру різьблені.

Ти украв у мене, лотре,
Триста сот зітхань огненних,
Що спалили б триста
Трой Своїм палом невтоленним...

Бірене лютий, зраднику Енею,
Ти не минеш, розбійнику, бенері!

Хай у твого Санча серце
Сталлю стане чи бронею
Він тоді не відчарує
Зроду-віку Дульсінеї.

Хай невинна постраждає
За гріхи свої мерзенні
Часто праведні за грішних
Терплять муки в світі земнім.

Хай усі твої пригоди
У знегоди Бог оберне,
Твою вірність - у непомин,
Все життя - у сон химерний!

Бірене лютий, зраднику Енею,
Ти не минеш, розбійнику, бенері!

Хай тебе за пройду мають
Од Севільї до Марчени,
Од Гранади аж до Лохи,
Од Тулузи до Марселя. [595]

Коли сядеш грати в карти,
В сто одно а чи в пікета,
Щоб ти туза не побачив,
Самі шохи та валети!

Будеш різать мозолі -
Кров хай виступить джерельна,
А як зуби рвати будеш,
Хай стирчать пеньки черенні.

Бірене лютий, зраднику Енею,
Ти не минеш, розбійнику, бенері!
Поки зажурена Альтісідрра виливала отак свої жалі, Дон Кіхот дивився на неї, і словом не озиваючись; тоді обернувся до Санча і сказав
- Заклинаю тебе спасінням предків твоїх, Санчо мій, скажи мені щиру правду чи не маєш ти часом тих трьох чепців і тих підв'язок, що про них говорить ся закохана панна
На те Санчо відповів
- Чепці справді в мене, а от підв'язки мені й не снились.
Дукиня була вкрай вражена з Альтісідориної витівки хоть і знала вона, що то дівчина сміла, жартівлива і свавільна, але ж не гадала, що дійде вона аж до подібних екстраваганцій; здивування її було тим більшим, що про сей жарт її не попереджено. А дук вирішив той жарт підхопити.
- Негоже, пане рицарю,- сказав він,- що, діставши в замку моєму таке гостинне прийняття, яке вам було уготоване, ви насмілились забрати з собою принаймні три чепці і ще дещо, а саме підв'язки двірської моєї панни то ознака злого умислу, вчинок, що не відповідає вашій славі. Отож верніть її підв'язки, в противному разі я вас викликаю на смертний бій, не боячися, що лихі чорнокнижники змінять і перетворять мій образ, як то вони вчинили з моїм гайдуком Тосілосом, що став з вами на герць.
- Не приведи Господи,- відповів Дон Кіхот,- щоб я добув меча на вашу пресвітлу персону, від якої прийняв стільки милостей. Чепці я верну, бо Санчо каже, що вони в нього, а от підв'язки - неможливо, бо ні Санчо, ні я сам їх ніколи не мав хай же ваша панна понишпорить по своїх закапелках, то певно їх найде. Я, ваша вельможність, злодієм зроду не був і не буду поки віку, як Бог мене не покине. Та панна говорить так (сама ж признається) з закохання, в чому я аніже не винен; отож нема мені чого просити пробачення ані в неї, ані в вашої вельможності, котру я благаю мати про мене ліпшу думку і знову дати мені дозвіл верстати далі путь-дорогу.
- Пошли ж вам, Боже, щасливу дорогу,- озвалась дукиня,- і щоб до нас доходили тільки добрі вісті про ваші вичини. їдьте вже собі з Богом, бо що довше ви тут затримуєтесь, то дужче розпаляєте полум'я в грудях у панянок, які на вас дивляться; мою ж прибічницю я так покараю, що відхочеться їй не то словом, а й поглядом щось непристойного вчинити.
- Одно ще тільки слівце і все, о доблесний Дон Кіхоте! - сказала тоді Альтісідора.- Прошу пробачення за те, що звинуватила вас у крадіжці підв'язок, бо, клянусь Богом і душею моєю, вони в мене на ногах [596]
вклепалась я так, як той чоловік, що шукав десь

читати