Завантажити

(декотрі з нас) на дешевші способи прикладаємо собі смоляні пластирі-липучки, а потім оддираємо раптово і стаємо чисті та гладенькі, наче дно у мужчирі кам'яному; воно, правда, є і в Кандаї такі жінки, що ходять од двору до двору волосся виводити, брови прополювати та інший жіночий марафет наводити, та ми, нашої пані дуеньї, їх ані на оч не пускаємо, бо то, здебільшого, такі пройдисвітки, що самі вже з'їжджені, то до інших із недобрим під'їжджають; отож як не порятує нас пан Дон Кіхот, то так нас із бородами і в домовину покладуть.
- Я радше свою вирву в країні маврів,- сказав Дон Кіхот,- а таки знайду раду на ваші.
По сім слові прийшла до пам'яті Трифалдиста і сказала
- Гук сієї обітниці, одважний рицарю, дійшов до слуху мого в моїм зомлінні, отямивши мене і опритомнивши цілком; отож благаю вас ізнову, мандрований славетнику і незборений потужнику, тую благу обітницю в діло повернути.
- За мною діло не стане,- одрік Дон Кіхот.- Кажіть, сеньйоро, що маю робити, я готовісінький вам до послуг.
- Річ, бачите, у тім,- відповіла Гореслава,- що звідси до Кан-дайського царства, коли сухопуттю йти, буде кругло п'ять тисяч миль, чи що; а як навпрошки повітрям, то всього три тисячі двісті двадцять сім. А ще треба знати, що обіцяв мені Маламбрун, як приведе мене доля знайти рицаря-визвольника, прислати йому під верх румака-самоходника кращого й не такої о норовистого, як ото бувають наймані коні се той самий дерев'яний кінь, на якому одважний Петро умкнув прекрасну Магелону. Правиться той кінь кілочком, що встромлений йому в лоба, то в нього ніби повід, а літає повітрям так шпарко, наче його несе нечиста сила. Коня того, славлять іздавна переказом, сотворив премудрий чарівник Мерлін і дав його другові своєму Петрові, що мандрував на ньому чимало й умкнув, як уже сказано, прекрасну Магелону, посадивши її в забедри хто на них із землі дивився, тільки роти пороззявляли з великого дива. Чарівник давав того коня тільки тим, кого любив, або хто платив добре, і, наскільки відомо, після хороброго Петра на ньому ніхто не їздив. Згодом Маламбрун чарами своїми залучив того коня собі і їздить ним безпереч світами сьогодні він тут, завтра у Франції, позавтрьому в Потосї а найліпше те, що той кінь не їсть, не спить, підків не носить і, хоч сам безкрилий, несе вершника такою легкою ходою, що держи в руках води повну склянку - і краплі не проллєш. Тим-то й любо було Магелоні прекрасній їхати на ньому верхи.
Тут упав у слово Санчо
- Ну вже щодо легкої та плавкої ходи, то нема над мого Сірого, тільки що по небу не втне; а по землі - то всі на світі румаки чи сту-паки нехай умиються.
Всі засміялись, а Гореслава провадила далі
- Сей от кінь (якщо Маламбрун справді хоче покласти край нашій недолі) стане перед нами перше, ніж уплине півгодини ночі, бо чарівник сказав, що подасть мені ознаку, як найду я того рицаря, котрого шукаю зразу пришле на те місце коня. [518] - А скільки ж людей,- спитав Санчо,- на тому коні поміститься
- Двоє,- одказала Гореслава.- Один у сідлі, а другий у забедрах; найчастіше то бувають рицар із джурою, як не буде вкраденої панянки.
- Цікавий я знати, пані Гореславо,- допитувався Санчо,- як же того коня звати
- Не звуть його,- одказала дуенья,- ані Пегасом, як у Беллеро-фонта, ані Буцефалом, як у Олександра Македонського, ані Брільядо-ром, як у шаленого Орланда, ані Баярдом, як у Рейнальда Монталь-банського, ані Фронтином, як у Рожера, ані Боотом чи Перітоєм, як звуться Сонцеві коні, ані теж Орелією, як у нещасливого Родріга, останнього короля готського, що то в нефортунній битві утратив життя своє і царство.
- Хоть і заложуся,- сказав Санчо,- що як не назвали його тими знаменитими кінськими найменнями, то не звуть же, мабуть, і Росинан-том, як у мого пана ото вже назвав, як ув око вліпив!
- То правда,- одповіла бородата графиня,- але ж і в сього коня ім'я знакомите - Летючий Цурпаляк, бо ходить, як літає, а сам із дерева, ще й кілочок у лобі, отож іменням своїм не поступиться і перед славетним Росинантом.
- Та ім'я нівроку,- зауважив Санчо,- от тільки скажіть іще, як ним правувати, чи поводом яким, чи оброттю.
- Я ж говорила вже,- одказала Трихвоста,- що вершнику досить повернути кілочка туди чи сюди, і пустити якою-хотя ходою чи летом по небу, чи ледве землі черкаючись, а чи десь посередині, як би воно й годилось у такім поважнім ділі.
- Кортить мені глянути,- сказав Санчо,- але щоб самому сісти, чи то спереду, чи ззаду, то вже ні роди, вербо, груші. Я на свому Сірому і то м'яке, як із шовку, сидіннячко собі підкладаю, а то мав би без подушки, без сідушки на дерев'яних крижах гуцикати! Нема дурних пані-стару собі намулювати, щоб комусь там бороди облізли; хай хто як хоче стрижеться й голиться, а я не їду з паном у таку далеку дорогу, бо я й не годюся до обезбороджування отсих паній - мені он сеньйору Дуль-сінею одчаровувати треба.
- Таки мусите їхати, друже,- заперечила Трихвоста,- без вашої участі наше діло ніяк не зробиться.
- А рятуйте мою душу! - вигукнув Санчо.- Та нам, джурам, яке діло

читати