Завантажити

нужденній рації і порції, що сам крохмаль для комірців половину [452] заслуженини з'їдав. Це було б дивб дивне, якби такий пахолок шукай-біда, як я, та зрештою знайшов щастя-долі.
- А скажіть, будь ласка, приятелю,- спитав Дон Кіхот,- невже ви так і не заслужили собі лівреї
- Я мав їх дві,- відповів пахолок,- та коли слимак, не постригшись, йде з монастиря, рясу з нього скидають і повертають йому попередній одяг, так само і мої пани повертали мені моє вбрання. Попорають, бувало, свої столичні справи, зберуться додому та й здеруть з мене тую ліврею,- адже вони вичепурювали мене, щоб тільки очі замулювати.
- Мізерія мерзенна, кажучи з-італійська,- зауважив Дон Кіхот,- а все ж це велике щастя, що ви покинули столицю з таким благим наміром, бо нема на землі нічого почеснішого й кориснішого, ніж служити передусім Богові, а потім нашому законному панові - королю, особливо в військовій справі, де можна швидше, ніж у науках, як не збагатіти, то принаймні прославитися, як я вже не раз про теє говорив, і хай ті самі майорати закладалося більше вченістю, ніж військовою справою, а все ж войовники чимось, от тільки не знати чим саме, та вищі за вчених, і скільки в них пишноти, куди там до них іншим. І візьміть собі добре в помку те, що я вам зараз скажу, бо це поверне все на вашу руч і стане вам за втіху в злигоднях долі, а саме женіть від себе думку про те, що вас може зуспіти лихо, бо найбільше зло - смерть, та оскільки смерть на бойовищі - красна смерть, то для вас умерти зло найменше. Спитали якось у зацного цісаря римського Юлія Цезаря, яка смерть для нього найкраща. Він відповів так найкраща смерть нагла, раптова й непередбачена, і хоть се відповідь поганина, з істинним Богом не обізнаного, все ж він сказав хороше, бо цим довів, що він не слабодухий. Хай навіть ти голову зложиш у першому ж бою чи сутичці, убитий гарматним ядром чи вибухом міни, то й що Люди смертні, смерти, як кажуть, не відперти. За Теренцієм, воякові більше пристало лягти кістьми, ніж утекти живим-здоровим, і тільки той із вояків прославиться, хто слухатиметься своїх отаманів та іншу старшину. І ще затямте, сину мій, що воякові пристойніше пахнути порохом, ніж пижмом, і що як вас у ваших ратних трудах спостигнуть старощі, то хоть би вас зранено, обезвічено, збезножено, однак ваша слава нічим не вщербиться і навіть убогість її не вмалить, тим паче, що нині вжито заходів, щоб старі й калічні вояки мали підмогу й підсобу, бо не випадає трактувати їх, як звичайно трактовано муринів як мурини ті зістаряться і не в силі більше служити, пани виписують їм визвільного листа і пускають на волю, начебто вони вільновідпущеники, виганяючи їх з дому, а насправді віддають їх голодові в рабство, від якого одзволити сіромах може тільки смерть. От і вся моя мова, а тепер сідайте в забедри на мого коня я довезу вас до заїзду, там з нами повечеряєте, а взавтра поїдете далі, і дай вам Боже щасливої дороги, як того заслуговує ваша благородна мета.
Пахолок сідати в забедри не схотів, але вечеряти в заїзді погодився, а Санчо тим часом бубонів собі під носа «Пожалься, Боже, над моїм паном! Як же се може бути допіру цей чоловік напащекував стільки Дурниць про печеру Монтесіноса, а зате як же мудро глаголав він тепер. Ну, та гаразд, там видно буде». [453]
До корчми вони доїхали, коли вже споночіло, і на радість Санчову1 пан узяв її за стеменнісінький заїзд, а не за якийсь звичний замок. Ще порога вони не переступили, як спитав Дон Кіхот корчмаря, чи ж тут той чолов'яга, який віз списи й галябарди. Корчмар відповів, що той у стайні мула розпрягає. Письмак і Санчо поставили своїх ослів туди ж таки, а Росинантові в стійлі дісталося найкраще місце і найкращий жолоб.

РОЗДІЛ XXV,
де заходить пригода з ослячим ревом і цікава приключка з вертепником, а ще наводяться вікопомні віщування мавпи-вгадниці
Дон Кіхота хлібом, як кажуть, не годуй, аби йому послухати й довідатися про дива, які обіцяв розповісти чоловік, що зброю віз. Пішов він туди, куди корчмар підказав, і справді побачив там тамтого, от і попросив він не гаючись як стій уповісти те, про що в нього ще дорогою розпитувався. На теє одрік чолов'яга
- Оповідати про сії дива треба сидячи й гулящого часу. Ось нехай я, вашмость, паночку мій пишний; дам скотині оброку, то я вам таке розкажу, що рота роззявите.
- Якщо діло об цім стало,- сказав Дон Кіхот,- то я вам підсоблю.
І одразу ж заходився переточувати обрік і чистити ясла; такою смиренністю вражений, чоловік тим охвітніш побажав розповісти про те, про що його прохано. Тож, умостившись на кам'яній лаві при брамі, побіч Дон Кіхота, і звертаючись в особі письмака, пахолка, Санча Пан-си та корчмаря до бесіди, почав свою оповідь так
- Щоб ви, панове-добродійство, знали, в одному сільцеві, за чотири з половиною милі звідси, сталося так, що в рехідора пропав осел, а все через шалапутняву дівчини-служебки (та про це балакати не перебалакати), і хоч як силкувався рехідор нашукати осла, все намарне. Від тої пропажі вже два тижні уплило,- так принаймні подейкують і

читати