Завантажити

Ламанчі, який знову [445] і з більшою, ніж раніше, хвалою воскресив у нинішніх віках забуте вже мандроване рицарство; може, саме з його помогою і з його ласки нас відчаклують, бо великі діяння судилися великим людям».
«А якщо цього не станеться,- відрік страдник Дурандарт голосом кволим і глухим,- якщо цього не станеться, то я, о кузене, скажу тобі так «Ет, хай ми й продулися, тасуй карти знову!»
І, повернувшись на другий бік, він знову поринув у свою звичну мовчанку, не обзиваючись уже ані словом. Тут почулися голосіння і плач разом з гучними зойками й гіркими риданнями. Я обернувся і крізь кришталеві стіни вгледів, що в другій залі в двох шерегах простують кралі-дівчата, всі в жалобних строях і в білих, на турецький копил, завоях. Позаду йшла якась достойна, як показувала її велична постава, пані, теж у жалобних шатах і в довгому аж до землі білому запиналі. Завій її перевищував удвічі найбільший завій на голові інших краль; брови зрощені, ніс кирпатенький, рот великий, але губи яскраві; час од часу рот її розхилявся, і тоді показувалися зуби, рідко розставлені й дуже рівні, зате білі, як вилущений мигдаль; у руках вона несла тонкий рушник, а в нім, наскільки я міг розгледіти, лежало висохле на мумію скоцюрблене серце. Монтесінос розтлумачив мені, що учасниці сього проводу - це Дурандартові та Белермині послугачки, яких тут тримають зачарованими разом із їхніми панами, а та, що йде позаду й несе на рушнику серце, то і єсть пані Белерма; вона та її послугачки кілька разів на тиждень відбувають такі процесії і співають, а точніше, голосять над тілом і над змордованим Дурандартовим серцем. І хоть вона видалася мені дещо бридкою, себто не такою вродливою, як славлять люди, до цього спричинилися утяжливі ночі й ще утяжливіші дні, в зачарованому замку проведені, звідси й великі синці під її очима й землиста цера.
«І жовтизна і синці під очима,- вів далі Монтесінос,- це зовсім не від місячки, звичайної в жінок, бо ось уже кілька місяців, ба навіть років, у неї такого недугування не було й натяку,- ні, то від болю, який відчуває її серце, побачивши інше серце, це серце, безупинно ношене в її долонях і воскрешуване, нагадує їй нещастя бездольного її кохання, і якби не це, навряд чи їй дорівнялася б вродою, чарівністю й грацією сама велика Дульсінея Тобоська, славлена в цілій нашій окрузі та й у всьому світі».
«Годі, пане Монтесіносе,- урвав я його тоді,- хай ваша милость розповідає свою історію, як випадає. Адже всяке порівняння завжди неприємне, і отже, дарма порівнювати кого-небудь з будь-ким. Незрівнянна Дульсінея Тобоська сама по собі, а пані донья Белерма також сама по собі єсть, була і також залишиться, і годі про це».
А він мені на те
«Пане Дон Кіхоте, вибачте мені, ваша милость. Визнаю, я схибив і зле висловився щодо того, що пані Дульсінея заледве дорівнялася б вродою пані Белермі, адже з деяких ознак я прирозумів, що ви є рицар її, отож мені треба було б припнути язика, а вже як порівнювати її, то хіба що з самим небом».
Ці перепросини великого Монтесіноса уйняли в моїх грудях збурення, яке я відчув, коли мою володарку порівняли при мені з Белермою. [446]
- Навіть мені дивно,- обізвався Санчо,- як це ви, вашець, не ринулися на того дідугана, не попереламували йому кісток і не вискубли бороди до останньої волосинки.
- Ні, друже Санчо,- заперечив Дон Кіхот,- так чинити негоже, бо всім нам треба шанувати дідів, надто дідів-рицарів та ще й зачарованих. Ручаюсь, що протягом усього нашого диспуту ми нічим не зачепили один одного.
На те обізветься письмак
- Я ніяк не второпаю, пане Дон Кіхоте, як це ваша милость за такий короткий час устигла стільки побачити в підземеллі, про стільки перебалакати й пізнати.
- А скільки я там був - запитав Дон Кіхот.
- Десь понад годину,- відповів Санчо.
- Не може бути,- заперечив Дон Кіхот,- бо я там осмеркнув, а потім обутрів, і так тричі ніч змінювалася днем, отже, за моїм обрахунком у цих відлеглих і скритих від наших очей місцях пробув я три дні.
- Пан мій, либонь, каже правду,- заявив Санчо,- як усе це дія чаромуття, то може бути й так для нас се година, а там унизу йде за три доби.
- Так воно й є,- погодився Дон Кіхот.
- А що ж ваша милость за цей час їли, пане мій - спитав письмак.
- Я ріски в роті не мав,- відповів Дон Кіхот,- але я зовсім не голодував.
- А зачаровані їдять - допитувався письмак.
- Не їдять,- відповів Дон Кіхот,- і до вітру не ходять, хоть, славлять, у них не перестають рости нігті, борода й волосся.
- А зачаровані, пане, хоч сплять - спитав Санчо.
- Певне, що ні,- відповів Дон Кіхот,- принаймні за три дні, що я там пробув, ніхто з них очей не замгнув, так само, як і я.
- Тут буде доречне прислів'я,- сказав Санчо,- скажи мені, з ким накладаєш, і я скажу, хто ти єси. Ваша милость чалилася до зачарованих постувальників та північників; чи ж дивина, що ви поки з ними зналися, не їли і не спали. Але даруйте мені, вашець, паночку мій хай порве мене Господь (мало не бовкнув диявол), якщо я всьому, що ви тут понабалакували, бодай на

читати