Завантажити

сподіватись, що здолає вас і в притаманній вашій суті. Але тим що негоже рицарям потемки герці свої герцювати, мов розбишакам яким чи гультяям, почекаймо дня нехай сонце буде свідком наших діянь. І така буде умова нашого двобою, що подоланий має здатися на волю переможця, який може вимагати від нього чого завгодно, аби тільки воно не було противне лицарській честі.
- Я більш ніж задоволений такою умовою й угодою,- сказав Дон Кіхот.
По сім слові пішли до джур своїх, що затинали хропака в тій самій поставі, в якій зміг їх сон. Розбудили їх і казали рихтувати коні, бо зі сходом сонця вони мали, мовляв, зійтись у страшенному й нечувано кривавому двобої. Почувши тую вістку, Санчо здумівся й перелякався потерпав за пана свого, наслухавшись од Лісового джури балачок про хоробрість його повелителя. Слуги не промовили й слова, пішли мовчки до худоби - всі троє коней і Сірий знюхались уже між собою і паслися разом.
По дорозі Лісовий джура сказав Санчові
- Чиню вам відомо, брате, що в андалузьких ратоборців такий повівся звичай коли двоє лицарів зійдуться на мономахію, то й свідки їхні не повинні сидіти, склавши ручки. Отож знайте поки боротимуться наші пани, і ми з вами мусимо битися і моцюватися.
- Той звичай, пане джуро,- заперечив Санчо,- нехай собі ведеться і поводиться у тих дурноборців, що ви казали, але між зброєносцями мандрованих лицарів того ані руш бути не може. Принаймні пан мій жодного разу не говорив мені про таку поведенцію, а він же напам'ять знає всі приписи й артикули мандрованого лицарства. Та даймо на те, що й справді є таке правило-, аби при поєдинку між панами мали сточити герць і джури,- я того правила все-таки дотримувати не буду, волію заплатити кару, що на миролюбних джур за те накладається, а то є, запевняю, не більше, ніж два безміни воску. То мені дешевше стане, ніж понитчина на ранену голову, а в мене вона вже, вважай, пробита і провалена. Ще й більш од того не можу я герцювати, бо меча не маю, зроду-віку і натями не було. [399]
- На те я знаю добру раду,- сказав Лісовий джура.- Є в мене тут два мішки полотняні однакі завбільшки ви візьмете один, я другий та й будем войдуватися тими мішками, рівною, мовляв, зброєю.
- Ну, як так, то ще нехай,- погодився Санчо.- У такій бійці ран не буде, хіба порох один з одного повибиваємо.
- Так-то воно, та не зовсім,- сказав Лісовий джура.- У ті мішки, щоб їх вітром не занесло, треба вкинути по півдесятку гладеньких ка-мінців-круглячків, і завважки щоб однакові були; так будемо собі міш-куватись без будь-якої шкоди й невигоди.
- Ого, батькові моєму царство небесне! - гукнув Санчо.- Оце так м'якота буде, не кажи ти хутро цибулине або клоччя бавовняне, щоб лоби нам не потрощились, маслаки не поламались... Та напхайте туди і шовковиння, добродію, а я все 'дно битися не буду нехай там пани наші борються, то їхня річ, а ми собі пиймо та жиймо, поки живеться. Настане той час-година, то життя наше й само урветься; на яке ж лихо нам тую годину приспішати, зеленцем недоспілим без пори додолу гупати
- Ви там що не кажіть,- наполягав Лісовий джура,- а нам таки хоть із півгодини випадає подубаситись.
- Ба ні,- заперечив Санчо.- Де видано бути таким нечемним і невдячним, щоб заводити бійку за невинного Бога, з ким оце пив і їв Та ще як не маєш гніву, ні досади, то якої холери й сікатись
- Ну, цьому лихові легко зарадити,- відповів Лісовий джура.- От візьму підійду нишком до вашеці і вріжу два чи три ляпаси, що ви й ногами вкриєтесь. Отут уже хоть би гнів ваш як бабак спав, то я його таки розбуджу.
- А на ті хитрощі є в мене незгірші мудрощі,- сказав Санчо.- Не встигне вашець мого гніву розбудити, як я ваш добрим дубцем навіки присплю (хіба на тім світі прокинеться); бо не такий я єсть чоловік, щоб хто мене лящами годував. А найкраще нехай кождий свого глядить і сам свій гнів присипляє, бо чужа душа - темний ліс, хто йде по вовну, той часом стриженим вертає, а Бог благословив мир і прокляв війну; кажуть, що як кота задражнять, і зацькують, і заженуть у тісний кут, то він стає левом, а я ж таки чоловік, то бозна-ким можу стати. Отож остерігаю і варую вас, пане джуро, що все зло і лихо, що з нашої суперечки постати має, окошиться на вашій милості.
- Гаразд,- відповів Лісовий джура.- Дасть Бог день, то, казав сліпий, видно буде.
Тим часом у вітті дерев обізвалась безліченна безліч пташок різно-перих; розмаїтими веселими співами ніби вітали вони й віншували молодесеньку зорю світовую, що появила свій гожий вид між брам та кружганків сходу, струшуючи з кучерів своїх міріади краплистих пе-рел; купалися зела в любій тій волозі і самі, здавалось, пінились та шумували дрібнісіньким білим бісером; верби струменіли духмяною манною, кринички сміялись, потоки жебоніли, гаї раділи, й пишалися луки у вранішнім сяйві. Заледве світло денне дозволило розрізняти гаразд предмети, як Санчові впав у око найперше ніс Лісового джури, не ніс, а носяра, що тінь од нього застилала, сказав би, все тіло. Те велетенське нюхало, перехняблене на половині, звисало нижче рота

читати