Завантажити

вбиватися в тяжких і пресуворих трудах відданому тобі довіку рицареві Чи не досить, що я примусив визнати тебе найбільшою вродливицею в світі всіх витязів наваррських і леонських, всіх левенців андалузьких і кастільських і вкінці всіх рицарів ламанчських
- От уже що ні, то ні,- обізвався тут Дон Кіхот,- бо я ж то сам із Ламанчі, а ніколи не визнавав, не визнаю і не визнаю, не можу й не мушу визнати сієї речі, що принижує красу моєї володарки. Ти ж бачиш, Санчо, сей рицар блудить словами. Та слухаймо далі може, він іще що скаже.
- Та певно, що скаже,- підхопив Санчо.- Воно на те показує, що розводитиме жалі свої цілий Божий місяць.
Та Санчо помилився; почувши Лісовий Рицар, що хтось поблизу гомонить, урвав свої нарікання, скочив на ноги і гукнув дужим, а проте приязним голосом
- Хто йде Що ви таке за люди І з якого десятку будете - з гульливого чи, може, із журливого
- Із журливого,- озвався Дон Кіхот.
- Ну, то ходіть до мене,- промовив Лісовий Рицар,- і ви побачите перед собою саму тугу і саму журбу.
Почувши такі лагідні й ґречні запросини, Дон Кіхот підійшов ближче, а за ним і Санчо.
Рицар-жалібник узяв Дон Кіхота за руку і сказав
- Сідайте ось тут, пане рицарю,- бо що ви рицар, і надто ще мандрований, розумно мені вже з того, що спіткав я вас у цій дикій пущі, де вам товаришить лиш вітер вночішній ото мандрованому рицареві притаманна оселя й постеля.
На ту річ одказав Дон Кіхот
- Так, я рицар, і саме того ордену, який ви назвали; хоть же в душі моїй мають постійний притулок смутки, злигодні та знегоди, із співу вашого я зрозумів, що ваше горе любовної натури, тобто походить від кохання до вродливої невдячності, котру ви у ламентаціях ваших на ім'я назвали. [392]
Отак розмовляли вони удвох, сидячи рядком та ладком на твердій землі, нібито й не мали на рано один одному ран завдавати.
- А ви, пане рицарю,- спитав Лісовий у Дон Кіхота,- певне, теж маєте щастя бути закоханим
- Маю таке нещастя,- одказав Дон Кіхот.- Хоча, правду кажучи, страждання, спричинені любов'ю до гідного любові предмета, слід таки вважати за велике щастя.
- Щира правда,- притакнув йому Лісовий Рицар,- аби тільки не каламутили нам розуму й чуттів оті погорда та зневага, що, як дознаєш їх раз і вдруге, скидаються радше на помсту.
- Жодного разу не дознав я зневаги од моєї володарки,- сказав Дон Кіхот.
- Авжеж, що не дознав,- обізвався Санчо, поблизу стоячи.- Моя пані така м'якенька, що хоть її у вухо бгай, хоть до рани прикладай.
- Се хто, джура ваш - спитав Лісовий.
- Джура,- відповів Дон Кіхот.
- Зроду ще не бачив я джури,- зауважив Лісовий,- щоб отак насмілювався говорити, коли пан його говорить. От узять хоч би й мого - здоровий, ростом уже й батька догнав, а як я говорю, то ні в світі губи не розтулить.
- Овва! - вигукнув Санчо.- А я таки говорив і буду говорити, і нема чого боятись усякого... усякого... Та нехай уже, щоб не смерділо, краще не ворушимо.
Джура Лісового Рицаря взяв Санча під руку і сказав
- Ходімо десь далі та й поговоримо собі досхочу по-наському, по-зброєноському, а панство наше нехай тут про любощі свої розводиться та списи ламає от побачиш, вони й до білого світу не нагомоняться.
- Чи ходім, то й ходім,- погодився Санчо.- Я розкажу вашеці, хто я такий, то й. побачите, чи багато ще є таких джур говорючих.
По сім слові джури пішли геть, і між ними зав'язалася розмова, настільки весела, наскільки у панів їхніх вона була поважна.

РОЗДІЛ XIII,
що містить у собі продовження пригоди з Лісовим Рицарем, а також розумну і нечувано приємну розмову поміж двома джурами
Отак розділилися рицарі й джури - сії про життя своє між собою говорили, а тії про закохання; але історія оповідає перше про розмову пахолків, а потім уже про панську бесіду. Отож, кажуть, одійшовши осторонь, Лісовий джура сказав Санчові
- Нелегке життя, добродію мій любий, ведемо і провадимо ми, зброєноші мандрованих лицарів от уже справді їмо хліб у поті чола, а тим прокльоном покарав Господь прабатьків наших.
- І так іще мона сказати,- докинув Санчо,- що їмо його в дрижаках усього тіла нашого, бо кого ще більше сквар шкварить і холод діймає, як тих бідолашних джур у мандрованого лицарства І то б іще нічого, коли б таки їли, бо як є їда, то півбіди біда, а то ж буває, що й день мине, і другий, а ми тільки .вітер їмо, а повітрям запиваєм. ;
- Усе б то воно можна знести і винести,- сказав Лісовий джура,- як є надія на винагороду, бо якщо тільки мандрований лицар не вдасться надміру нефортунний, то скоро-нескоро, дивись, і подарує джурі свому губернаторство над якимсь островом чи там яке-небудь лепське грапство.
- Угу,- сказав Санчо.- Я вже говорив панові, що вдовольнюся губернаторством на острові, а він у мене такий щедрий та шляхетний, що й пообіцяв і приобіцяв.
- А я,- похвалився Лісовий,- волію дістати за свою службу місце каноніка, і пан уже напитав десь, та ще яке!
- То певне,- сказав Санчо,- пан у вашеці духовний якийсь лицар, що може вірним своїм джурам таку ласку дарувати, а в мене пан, сказати б, мирський, хоть

читати