Завантажити

душу, в тіло це стражденне... А ти, найвища цното, якої тільки можна бажати, вершино людської шляхетності, єдина відрадо сього зболілого серця, що тебе кохає! Дарма що той лихий чародій, переслідуючи мене, захмарив і забільмив мої очі і тим, а не чим іншим, перетворив і спотворив незрівнянну твою вроду, обернувши тебе в убогу селянку, а може, й мене перекинув у яке страшидло, аби тільки мій образ в очах твоїх знемилити - поглянь, подивися на мене ласкаво та ніжно, і нехай ся колінопоклонна покора моя перед твоєю знівеченою красою засвідчить пал душі моєї, що божествить тебе незмінно.
- Тринди-ринди, дідусику! - огризнулась дівка.- Страх люблю, як мені хто ляса підпускає! Одчепіться вже, дайте проїхати, і спасибі вам у шапку.
Санчо одступився і дав їй дорогу, радий та веселий, що так із сієї халепи вискочив. Побачивши, що облогу знято, дівка, яку мали за Дульсінею, штрикнула свого свинохода ріжком і погнала вперед по полю. Та, мабуть, цього разу стрекало дошкулило ослиці дужче ніж коли вона вихонула кілька разів задом і скинула сеньйору Дульсінею додолу; побачивши сеє, Дон Кіхот побіг її підводити, а Санчо кинувся під- [383] рихтувати й підтягнути сідло, що з'їхало ослиці на живіт. Як джура приладнав сідло, Дон Кіхот хотів своїми руками підсадити свою заворожену володарку наверх, та вона збавила його од тої мороки - сама підвелась, одступила трохи, взяла розгін і, впершись обома руками ослиці в крижі, легше од сокола скочила в сідло й сіла верхи по-чоловіцькому.
- Роком святим клянуся,- вигукнув Санчо,- наша пані й володарка така метка, як шуліка, а вже верхи їздити то хоч якого бравого кордованця чи мексіканця навчить! Одним махом через задній облук перемайнула, а тепер ось без острогів жене свого винохода, мов зебру тую. Та й дворачки од неї не одстали - летять, не кажи ти вітер!
І правда - забачивши Дульсінею в сідлі, товаришки її й собі затягли ослиці та й погнали за нею, може, з півмилі тікали отак необзир. Дон Кіхот провів їх очима, а як їх уже й не видно стало, обізвався до Санча
- От бачиш, Санчо, як незлюбили мене тії чародії! Бачиш, як далеко сягає їхня до мене злоба та ворожнеча, коли вже й ту відраду в мене вкрали, яку я мав би од споглядання правдивого виду володарки моєї. Мабуть, таки й справді народився я, щоб являти взірець нещасливого, щоб бути ціллю й метою, куди ціляють і влучають стріли лихої долі. Іще й на те вважай, Санчо мало було тим лукавим, що перемінили й переінакшили мою Дульсінею, так іще злицювали її і перечарували на тую підлу й гидомирну хлопку, а надто позбавили її приємних пахощів, таких притаманних вельможним сеньйорам, що витають в амбрі та квітках. Чиню тобі відомо, Санчо, що коли я підійшов до Дульсінеї, щоб підсадити її на винохода (се ти так кажеш, а мені здавалось, що то ослиця), то од неї вдарив такий прикрий часниковий дух, що мені аж душу млоїло й вивертало.
- Ох же й сволоцюги! - обурився Санчо.- Ах ви ж чорнокнижники падлючні та лиходумні, коли вже я діждуся, що вас нанижуть зябрами, як тих сардин, на тичку! Багато ви знаєте, багато можете, багато лиха коїте... Мало вам було, негідники, що моєї пані перловії очі на дубові кислички перемінили, а волосся щирозлоте на рудий бичачий хвіст, а всю вроду з хорошої на погану - то вже хоч би пахощів не чіпали, нехай би хоч нюхом ми вгадали, що криється під тією грубою корою. Хоча, правду кажучи, то я там ніякої бридоти не бачив, саму тільки красу; а ще більше краси їй наддавала лунинка справа над губою, мовби вусик який - семеро чи восьмеро білявих волосинок, не кажи ти зо-лоття, а завдовжки більше як у п'ядь.
- А тій лунині,- сказав Дон Кіхот,- за законом відповідальності родимих знаків на обличчі й на тілі, є в неї пара на стегні з того самого правого боку; тільки здається мені, що таких довгих волосин на родимках не буває.
- А я вам, пане, кажу,- заперечив Санчо,- що вони їй якраз до лиця, сидять, мов улиті.
- Вірю, вірю, друже,- погодився Дон Кіхот,- бо все, чим нагородила Дульсінею природа, може бути лише досконалим і довершеним; якби на ній було і сто таких родимок, то вже було б не сто лунинок, а сто світлосяйних зоринок. А скажи мені, Санчо, як ти ото сідло лаштував, чи була то проста кульбака, як мені здавалось, чи панська
- Та де проста,- відповів Санчо.- Там таке арабське сідло з двома [384] облуками, з попоною подорожньою, що, мать, півцарства варте, розкіш несказанна.
- Ах, чом я не міг усього того бачити! - зітхнув Дон Кіхот.- Іще раз, і ще тисячу разів скажу - немає над мене нещасника в світі...
Хитрун Санчо ледве стримувався, щоб не сміятись, слухаючи ті дурні речі свого пана, якого він так уміло піддурив. Поговорили вони ще там скільки, посідали той на коня, той на осла та й подалися битим шляхом до Сарагоси, щоб поспіти на початок урочистого свята, що в тім преславнім городі щороку в таку пору справляється. Та поки вони туди доїхали, лучилась їм ще не одна пригода, а що кожна з них була много-важна й незвичайна, то варто буде їх описати й прочитати, як то виявиться з подальшого.

РОЗДІЛ

читати