Електронна бібліотека/Проза

Пісня пілігримаАнатолій Дністровий
Міста будували з сонця і глини...Сергій Жадан
Сонячний хлопчикВіктор Палинський
де каноє сумне і туманна безмежна ріка...Анатолій Дністровий
Любити словомЮрій Гундарєв
КульбабкаЮрій Гундарєв
Білий птах з чорною ознакоюЮрій Гундарєв
Закрите небоЮрій Гундарєв
БезжальноЮрій Гундарєв
Людському наступному світу...Микола Істин
СЦЕНИ З ПІДЗЕМЕЛЛЯАнатолій Дністровий
СЦЕНИ З ПІДЗЕМЕЛЛЯАнатолій Дністровий
Пізно ввечері, майже поночі...Сергій Жадан
Поетичні новиниМикола Істин
Настя малює не квіткуПавло Кущ
БубликПавло Кущ
Серцем-садом...Микола Істин
коли надто пізно ти знаєш що мало любив...Анатолій Дністровий
LET ME GОOKEAN ELZY
Конвертуй світлосутність поезії в душах...Микола Істин
де я тебе розлив...Сергій Осока
"Рейвах" (уривок з роману)Фредерік Верно
Стільки людей поховано у пустелі...Олег Короташ
Можеш забрати в мене трохи страху?Сергій Жадан
Далі стоятимеш там, де завжди і була...Катерина Калитко
Після снігуОксана Куценко
Спочатку поет жив в життєпросторі світла...Микола Істин
Буде час, коли ти...Сергій Жадан
Буде злива початку світу, і підніметься Рось...Катерина Калитко
І не вистачить сонця, аби все освітитиСергій Жадан
отак прокинутися від вибуху...Павло Коробчук
посеред ночі під час важкого кашлю...Анатолій Дністровий
з міста, якого немає, не доходять новини...Галина Крук
Завантажити

все-таки ченців, а не лицарів.
- Це тому,- сказав Дон Кіхот,- що й на сьому світі ченці числом своїм рицарів переважують.
- А чи мало ж на сім світі всяких мандрованих - сказав Санчо.
- Мандрованих-то багато,- відповів Дон Кіхот,- але мало хто з них заслуговує на ймення рицаря.
В таких і інаких розмовах проїхали вони цілу ту ніч і другий день, а статись із ними нічого такого й не сталося, чим Дон Кіхот був непомалу засмутився. Аж ось надвечір другого таки дня побачили вони здаля преславне місто Тобосо; од того виду збадьорився наш Дон Кіхот, а Санчо похнюпив носа, бо він же сном-духом не знав, де живе та Дульсі-нея і зроду не бачив її в образ, як, зрештою, і його пан. Обидва вони мліли серцем - той, що скоро мав її побачити, а той, що ніколи не бачив; Санчо ніяк не міг зміркувати, що має робити, як пошле його пан у Тобосо. Нарешті Дон Кіхот вирішив не вступати до міста, поки добре не споночіє; на якийсь час стали вони попасом у дубнячку, що за околицею ріс, а як пора вже приспіла, увійшли в місто; оттут-.то й почалися в них пригоди, справді на щось путнє схожі! [376]

РОЗДІЛ IX,
де оповідається зараз побачите, що
Опівнічної години, а може, трохи там раніше чи пізніше, Дон Кіхот і Санчо виїхали з лісу і вступили в Тобосо. В селищі було тихо й мирно, бо всі мешканці вже обляглися і спали твердим, як то кажуть, мертвецьким сном. Ніч стояла почасти ясна, почасти хмарна, хоть Санчові хотілося, щоб вона і зовсім була темна, щоб у тій темноті знайти якесь виправдання своєму невіданню. Довкола чути було лише собачий гавкіт, що від нього Дон Кіхотові аж у вухах лящало, а Санчові ковалики в грудях кували. Десь-колись попирхували осли по дворах, порохкували свині або коти нявчали - всі ті різнорідні звуки виразно вчувалися серед нічної тиші. Закоханий рицар віщував собі з того щось недобре, а проте обізвався до Санча
- Санчо, сину мій, веди мене до Дульсінеї, до її палацу, може, вона ще не лягала спати.
- До якого там у сина палацу,- заперечив Санчо,- коли я бачив її високість у малесенькій хатці.
- То вона, мабуть, подалась була на той час у придомок коло своєї резиденції,- сказав Дон Кіхот,- розважитись у товаристві з паннами своїми двірськими, як то чинять за звичай високородні сеньйори та принцеси.
- Ох, пане,- зітхнув Санчо,- коли вже ваша милость думає мені наперекір, що пані моя Дульсінея не в хаті живе, а в палаті, то хіба ж тепер той час і та година, щоб двері там одчинені були Чи годиться ж нам грюкати-добиватись, поки нас почують і впустять, чи пристало вночі людей колошкати Чи подоба до коханок отак нахрапом достукуватись, як гультяй звик чинити, що не дивиться на пізню годину, а так тобі прийде й гукає і лізе коли схоче
- Нам аби тільки той палац розшукати,- мовив Дон Кіхот,- а там я вже скажу тобі, Санчо, як далі діяти маємо. А дивись-но, Санчо, якщо мені тільки не ввижається, то он він і є, палац Дульсінеїн, бачиш, велике й темне щось бовваніє.
- Ну, то нехай же ваша милость їде попереду,- сказав Санчо,- може, воно й справді так. Та хоч і сам увіч побачу і руками помацаю, все одно буде тому така правда, як тепер білий день.
Дон Кіхот рушив попереду і, проїхавши двісті, може, ступнів, наткнувся на будівлю, що велику од себе одкидала тінь; побачив високу башту-дзвіницю й доміркувався, що не замок то був, а собор місцевий.
- Бач, Санчо,- мовив,- на церкву набрели.
- Та бачу,- одказав Санчо,- гаразд, що не на власну могилу, бо то, вважайте, недобрий знак - такої пори по цвинтарищах валасатися. Ще й до того пригадую, якщо пам'ять моя не заморилась, казав вам уже, що нашої пані будинок стоїть десь у сліпому завулку.
- А бий тебе Божа сила, недоумку! - закляв Дон Кіхот.- Де ти бачив, щоб замок чи палаци королівські по сліпих завулках ставились
- Знаєте, пане,- заперечив Санчо,- воно як де що край, то оби-чай. Може, тута в Тобосі так заведено, що ті палаци-озіяки по закутках будуються. Тим-то і прошу вашої милості, дайте мені по тих вулицях та [377] завулках добре понишпорити, то, може, й зналду в якомусь закамарку той замок чи палац, собаки б його з'їли, як маємо через нього стільки їзданини та блуканини!
- Гляди, Санчо, говори з більшою повагою про все, що стосується моєї володарки,- остеріг Дон Кіхот.- А втім, не впадаймо в пасію долиймо до окропу холодної води.
- Та вже впиню себе, впиню,- одмовив Санчо.- Тільки як же тут витерпиш, коли хоче ваша милость, аби я знав добре, де нашої мадами будинок, однісінький раз бачивши, аби й опівночі вам зразу одшукав, коли ви самі, пане, не годні його знайти, хоч певне тисячу разів уже бачили.
- Ох, Санчо, ти таки доведеш мене до розпачу! - сказав Дон Кіхот.- Чи не говорив же я тобі, єретичний сину, сто сот разів, що сам я зроду не бачив незрівнянної Дульсінег і ніколи в житті не переступав порогу її палацу, а закохався в неї з чутки, з людської слави про красу ЇЇ та розум
- Уперше чую,- одвітував Санчо,- і кажу, що як ваша милость її не бачили, то я й поготів.
- Бути не може! - не повірив Дон Кіхот.- Адже ти сам казав, що бачив, як вона



Партнери