Завантажити

мене вістку подаватимеш, чи не стурбується, не замішається, почувши моє наймення, чи не відкинеться на подушки, коли застанеш її на препишному сидінні, що її гідності пристало; а як, бува, стоятиме, то гляди, чи не буде переступати з ноги на ногу; чи, як даватиме відповідь, не повторить її два або три рази, чи голос її при тому не переміниться з ласкавого на суворий або ж навпаки - з непривітного на приязний; чи не зніме руки волосся поправити, хоч би там і поправляти не було чого,- одне слово, придивляйся пильно, сину, до всіх її вчинків і порухів, бо як ти мені їх докладно змалюєш, я зможу доміркуватись, що криє вона в тайниках свого серця проти моїх любощів; ти мусиш, Санчо, знати, коли ще не знаєш, що в справах кохання всі оті дії і зовнішні порухи, котрі проявляються при подібних розмовах, суть несхибні вісники того, що діється у глибині душі. Отож їдь собі, мій друже, і нехай тебе веде доля, щасливіша од моєї, хай супроводить тебе більший успіх, ніж той, якого я з тривогою сподіваюсь, зостаючися тут у прегіркій самотині.
- Я їду і незабаром вернуся,- сказав Санчо.- Носа вгору, пане, а то ви вже його похнюпили до самого долу, мов курчата погубили. Знаєте, як то кажуть добрий дух і горе боре; на ката бодня, як сала чортма; щастя, як трясця - на кого схоче, на того й нападе; а ще говорять - і гадки не мав, і зайчатко впіймав... Се я проти того кажу, що вночі то ми не знайшли палацу чи там замку нашої пані, а вдень я набіжу того неждано-негадано. Ну, а вже як набіжу, то дам собі ради.
- Що й казати, Санчо,- зауважив Дон Кіхот,- ти тулиш до нашого діла свої приказки, як горбатого до стіни; благаю Бога, щоб дав мені кращу долю, ніж тобі мову.
По тих словах Санчо повернув і затяв Сірого, а Дон Кіхот так і застиг у сідлі - упнувши ноги в стремена і спершись на списа, він поринув у смутні й невиразні якісь роздуми. Лишімо ж його тут і прослідкуймо за джурою, що не менш сумливо і думливо віддалився від свого пана. Ледве виїхав із лісу, озирнувся - аж Дон Кіхота вже не видно; тоді зіскочив з осла, сів під деревом та й почав сам із собою розмовляти та міркувати
- Ануте, брате Санчо, скажіть, куди се ваша милость путь верстає Чи не осла, бува, шукаєте, що десь забіг - Та ні.- А кого ж ви шукаєте - Шукаю того, не знаю кого, сказать би принцизну, а з нею сонце краси і все небо небське.- А де ж ви, Санчо, гадаєте знайти теє диво - Де У преславному місті Тобосі.- Гаразд, а од кого ви її шукаєте - Од славного лицаря Дон Кіхота з Ламанчі, що кривду направляє, [380] жаждущого годує, а голодного поїть.- Знаменито. Д ви ж знаєте, Санчо, де її дім - Та каже пан, що десь тут мають бути чи то палати королівські, чи замок якийсь гордопишний.- А чи ви ж її хоть раз коли бачили - Ані я, ані пан мій не бачили її зроду.- А чи не здається вам, що то буде слушно й справедливо, коли тобосці, дізнавшися, що ви приїхали сюди викрадати їхні принцизни та їхні дами баламутити, візьмуть та й обкладуть вам боки добряче киями, що й кісточки цілої не лишиться - Та, може, воно було б і по правді, тільки ж я посланець, а воно ж ото і в пісні співається
Любий друже, ви посланець,
І нема на вас вини...
- Не вповайте на теє, Санчо люди в Ламанчі все гарячі та гонористі і не дадуть собі на носі грати. От їй же Богу святому, як присочать вас, то матимете клопіт.- А згоріло б ти йому! Удар, громе, куди-інде! Комусь кисличок закортіло, а на мене щоб оскома напала... Ще й надто - в Тобосі Дульсінеї шукати, то все одно що в Равенні Марію, а в Саламанці бакаляра. Лукавий, сам лукавий мене в се діло вплутав, а вже ж не хто!
Провівши Санчо сей монолог, дійшов нарешті такої думки
- Ну, що ж! На все є ліки, тільки на смерть немає хоч-не-хоч, а наскінчу життя всі під її кормигу підпасти мусимо. Пан мій, те я вже з тисячі ознак помітив, таки божевільний, хоч в'яжи його, та й я недалеко втік, може, ще й за нього дурніший, бо зв'язався з ним та й служу; недурно ж то мовиться, що з яким пристаєш, сам таким стаєш; хто з псами лягає, той з блохами встає. А як уже він несповна розуму і в нетямі своїм одні речі за другі має, біле за чорне, а чорне за біле, як вітряки мав за велетні, а воли чернечі за верблюди, як отари овечі здавались йому військом ворожим абощо, то не важко йому буде бляхмана пустити і виставити першу-ліпшу селянку за сеньйору Дульсінею; як він не повірить, то я забожусь, а як сам божитиметься, що ні, то я перебожусь, що таки так; як він затнеться, то я затнусь іще дужче, аби тільки мій чорт старший був - а там уже дійся Божа воля. Може, через ту мою впертість він уже перестане посилати мене в таких-о справах, побачивши, яке з того пуття буває, може, подумає, авжеж, подумає, що то якийсь лихий чарівник заворожив його пані, аби вчинити йому шкоду й невигоду.
Отак надумавшись, Санчо Панса втихомирив свого духа, бо діло, вважай, уже зроблено - пересидіти отут тільки до передвечора, аби Дон Кіхот повірив, що джура вже туди й назад устиг змахати. І так же все добре для нього склалось тільки підвівся, аби на Сірого сісти, аж бачить - од Тобоса

читати