Завантажити

пригадую собі, що певні люди, розумні, але, на мою думку, недобромисні, радили йому, щоб ішов у архієпископи, та він сам конче хотів у імператорі. Я тоді аж потерпав не дай Боже, думаю, ще візьме та в церковники пошиється, бо куди вже мені та держать якусь парафію... Признаюсь вашеці, що я хоть і скинувся ніби на людину, а в церковних справах баран бараном.
- Здається мені, що вашець усе-таки помиляється,- сказав Лісовий,- бо, знаєте, оті уряди острівні не завше добрі бувають. Там, дивись, косо-криво, там убого, а там сумно, і навіть при найпишнішому і найлуччішому губернаторстві такі тяжкі випадають клопоти да турботи, що тільки підставляй, небораче, спину. Куди було б краще покинути нам сюю розпрокляту панщину та й вернутися в село, до хати, та заходитись коло якого любішого діла, от собі звіра бити чи рибу ловити, бо хоть який бідний джура, а знайдеться в нього і конячина, і хортів пара, і вудка, є чим на селі забавитись і розважитись.
- Та того добра і мені не бракує,- відповів Санчо,- щоправда, коня нема, зате є ослик, що удвічі вартніший проти пайового румака. Бодай я паски святої не діждав, коли поміняю осла на такого коня, якби навіть іще й два корці вівса в додачу давали. І не думай вашець, що я жартую, коли так мого Сірого хвалю,- він у мене, бач, сірої масті. А хортів добуду, їх у нашому селі хоть греблю гати; до того ж, кажуть, чужим коштом завжди краще полюється.
- От же, їй-Богу і присяй-Богу,- сказав Лісовий,- вирішив я, пане джуро, і постановив покинути к бісу оте Дурне лицарювання і вернутись до себе в село та діток своїх до розуму доводити, а їх у мене трійко, там як перли оріянські.
- А в мене двійко,- мовив Санчо.- Там такі, що хоть самому папі показати не гріх, а найпаче дівка, що я її на грапиню рихтую, як Бог погодить, дарма що мати не хоче.
- А скільки ж років тій панянці, що на грапиню рихтується - спитав Лісовий джура.
- Та п'ятнадцятка вже, чи, може, рік туди - рік сюди,- відповів Санчо.- А висока, як тополя, та свіженька, як ранок майовий, та дужа, як бендюжник.
- Ну, з такими прикметами,- гукнув Лісовий,- вона не то «а гра- [394] пиню потягне, а й на німфу зеленого гаю. Ах ти ж; сучої дочки дочка! Ото, мабуть, сила, ото козир-дівка! На те одповів Санчо трохи з серцем
- Ані вона в мене сучка, ані її мати, та і зроду сучками не стануть, поки Бог мене на світі держить. А ви все-таки висловлюйтесь чемніше вашець ріс нібито між мандрованими лицарями і міг би од них навчитися ґречності, а такі негожі слова пускає.
- Ох, пане джуро, як же кепсько знається вашець на похвалах! - заперечив Лісовий.- Як то Хіба ви не знаєте, що як штирхоне добре списом бика борець на арені або як хтось ізробить щось дуже добре, то народ каже «Ах ти ж сучого сина син, оце втяв!» І ті слова не на догану говориться, а на очевисту похвалу. Зречіться, мій пане, синів і дочок, що ділами своїми неспроможні засягти такої похвали для батьків.
- Та чом і не зректися,- погодився Санчо.- Коли так воно є, а не інакше, то нехай і мене, і жінку мою, і діти лає вашець по-скурвасинськи скільки влізе, бо всі їхні слова і вчинки гідні таких похвал понад усяку міру; аби вернутися до них, побачити їх, молю Бога милосердного, щоб вибавив мене од смертельного гріха, себто визволив од пренебезпечної моєї зброєноської служби, на яку я вже вдруге став оце спокушений і знаджений стома дукатами, що їх знайшов я в багульчику у самісінькій щирині Моренських гір. І вже мені нечиста сила насуває на очі то з одного боку, то з другого, то тут, то там, то ген цілу торбу з дублонами; от-от уже, здається, хапаю її руками, беру, несу додому, даю гроші на процент і на той ріст паном діло живу... Коли про те подумаю, аж легше стає на всі оті труди й муки приймати, що терплю через мого навіже-ного пана; бо більше в нього божевілля, аніж того лицарства.
- Недарма ж то кажуть, що жадоба мішки рве,- сказав Лісовий джура.- А як уже про панів говорити, то, мабуть, над мого немає в світі дурнішого. Як тої приповідки «Ухоркають осла чужі діла». Якийсь там лицар із глузду зсунувся, а він хоче йому ума вставити, та й сам дуріє, і все їздить та шукає біди на свою ж таки голову.
- А він часом не закоханий
- Атож,- відповів Лісовий,- у якусь там Касільдею Вандальську такої, каже, суворої і сирової пані немає більше ніде на всім земнім крузі. Та він кульгає не на саму лише суворість, ще й не такі дурниці в нього в нутробі завелися, він їх і сам не забариться викласти.
- Це буває,- сказав Санчо.- І на гладкій дорозі спотикаються нозі. В людських хатах горох варять, а у мене то й казанами більше тих прихильників і застільників у дурості, як у мудрості. Та коли правду кажуть, що з товаришем легше і біду перебідувати, то, може, й мені од того полегша, що вашець такому ж дурному панові служить.
- Він у мене дурний, та хоробрий,- сказав Лісовий джура,- а понад те все ще й шахраюватий.
- А мій ні,- мовив Санчо.- Шахрайство у нього і прислідку нема, душу має, як чистий кришталь, зла зроду ніколи не вдіє, а добро всім робив би; такий безхитрий, що й

читати