Завантажити

дитя його круг пальця обведе. За ту Щиру простоту люблю пана, як свою душу, і ніяк не зважусь покинути, дарма що витворки усякі витворяє. [395]
- Одначе, пане-брате,- зауважив Лісовий,- як веде сліпий сліпого, то обидва впадуть у яму. Краще б нам накивати потихесеньку п'ятами до свого, мовляв, стійла, бо хто пригод шукає, той часто в халепу залазить.
Під час тої розмови Санчо спльовував раз у раз якоюсь липкою і ніби аж сухою слиною. Побачив теє і прикмітив жалісливий Лісовий джура та й каже
- Од цієї балаканини, здається мені, в нас уже язики до піднебіння поприлипали, та є в мене про сей случай добренний розліпач, там до кульбаки приторочений.
Устав, пішов до коня і за малу хвилю вернувся з сулією вина і з паштетом завдовжки (без перебільшення кажучи) в півліктя. Був той паштет із здорового кроля Санчо як його налапав, то думав, що воно, певне, не козля, а цілий цапище. Уздрівши таке добро, запитав у Лісового
- І оце вишець такі штуки із собою возить
- А ви ж думали як - відповів той.- Я ж собі не якийсь там повстяний джура! Та в мене такий запас у коня на хребтині, що і подорожньому генералові не снилось.
Санчо їв без припрохи, запихався поночі такими шматками, як ото гудзі на воловоді.
- Оце джура, так джура,- прихвалював Лісового,- вірний і щирий, стріляний і меляний, пишний і щедрий, то вже і з сієї учти знати, що ніби чарами якими вродилась; не такий нещасний харпак, як я, що в саквах тільки сиру трошки, такого твердючого, хоч песиголовців ним бий, а до сиру ще кількадесят стручків та стільки само горіхів волоських і лісових, і все те через панові злидні та закони, яких він пильнує, що, кае, мандроване лицарство має живитись і харчуватись тільки овочем сушеним та ще зелами польовими.
- Е, ні, брате,- сказав на те Лісовий,- шлунок у мене не до бур'яну, не до лопуцьків і не до кисличок. Нехай пани наші мають свої засади і свої закони лицарські, хай їдять собі, що їм ті закони велять; а я завжди вожу з собою м'ясиво, а при сідлі висить іще й оця плетена сулія, така люба та мила, що я із нею раз у раз тільки б цілувався та обіймався.
Сеє кажучи, подав сулію Санчові, а той, схопивши її обіруч, підніс угору і приклався щиро; може, з чверть години дивився на зорі, а випивши, схилив голову набік, зітхнув ізглибока й промовив
- От скурвого сина син, яке ж воно мудре!
- От бачите,- сказав Лісовий, почувши ті слова,- і ви похвалили се вино батькуючи.
- Правда,- погодився Санчо,- отож я кажу і конфірмую, що коли назвеш кого задля похвали скурвим чи сучим сином, то немає в тім жодної образи. Та скажіть мені, дай Боже здоров'я тому, хто вам най-любіший, чи се вино не з Сьюдад-Реаля
- О, та з вас, я бачу, тонкосмак! - вигукнув Лісовий.- Та вже ж не звідки, і кілька, рочків вистоювалось.
- Кому ви кажете! - запишався Санчо.- Не гадайте собі, що я не знаюся гаразд на винах. Повірите, пане джуро, я од природи всяке вино нутром чую тільки нюхну разок і тут же вам усе розкажу й роз- [396] мажу і відки воно, і якого сорту, і яке на смак, і скільки вистоювалось, і як мінилось, і геть-чисто все. Та воно й не дивно, бо в роду моєму, по чоловічому коліну, було двоє винопробів, що кращих давно вже не знали на всю Ламанчу, а те нехай засвідчить вам ось який випадок, що їм приключився. Дали їм раз обом покуштувати вина з одної бочки, питаючись думки про смак його, вік та доброту. Один узяв на кінчик язика, а другий тільки понюхав. Перший сказав, що вино одгонить залізом, а другий - ні, каже, ременем. Господар сказав, що бочка була чистісінька, і в вині жодної немає домішки, тож нічим воно не може тхнути, але обидва славні винопроби на своєму стояли. Як уже все вино з бочки виточили й випродали і стали чистити бочку, знайшли в ній маленького ключика на ремінці. А хто, прошу вашеці, з такого роду походить, той може сміло забирати голос у подібних справах.
- Тим же я й кажу,- похопився Лісовий джура,- що годі нам тинятися, пригод шукаючи. Маєш хліб, то за калачем не женися; вертаймось додому, то й там нас Бог побачить, як захоче.
- Поки пан мій до Сарагоси не доїде,- сказав Санчо,- мушу йому служити, а там уже всі гуртом якось прирадимо.
Доти ж говорили й доти пили тії браві джури, доки сон не пов'язав їм язики і не пригамував їхньої невситенної спраги. Отак і заснули вдвох, обіймаючи сливе порожню сулію і не дожувавши шматків, що в роті мали. Залишмо ж їх тут на якусь часину, бо треба нам оповісти, що там робили тим часом Лісовий Рицар та Рицар Сумного Образу.

РОЗДІЛ XIV,
де пригода з Лісовим Рицарем далі снується
Багато де про що гомоніли Дон Кіхот із Лісовим Рицарем; опріч усього іншого, повідає історія, сказав Рицар Гаю Дон Кіхотові і ось яку річ
- Вкінці ознаймую вам, пане рицарю, що з веління чи радше з власного вільного обрання закохався я з незрівнянну Касільдею Вандальську. Називаю ж її незрівнянною чи теж безподібною тому, що справді всіх переважила і поставою величною, і гідністю високою, і вродою препишною. Отся-то вищеречена Касільдея тим одплатила за щирі мої почуття й честиві бажання, що

читати