Завантажити

всі скоро парох із цилюрником упізнали свого приятеля, а клюшниця й небога - пана свого і дядя, кинулись обіймати його, хоч він, знесилений, не міг із осла злізти.
- Стривайте,- казав він їм,- мене тяжко поранено з вини мого коня. Несіть мене до ліжка і покличте, коли можна, ворожку Урганду, щоб доглянула мене й рани мої погоїла.
- Ой лишенько! - сплеснула руками клюшниця.- Чуло моє серце, на чому мій пан звихнувся... Злізайте з Богом, добродію, запевняю вас, що і без тої Дурганди вас на ноги поставимо. От до чого довели вашу милость ті розпрокляті рицарські романи, будь вони тричі неладні!
Дон Кіхота вклали в ліжко і стали оглядати, де його поранено, але ран так і не знайшли. Тоді Дон Кіхот сказав їм, що то він потовкся, як грьопнув додолу разом зі своїм Росинантом у бою з десятьма велетнями, такими зухвалими й почварними, яких іще не бачили під зорею й сонцем.
- Еге! - сказав парох.- Уже, значить, і до велетнів ряд дійшов Скарай мене, Боже, як завтра до вечора не спалю всього того непотребу!
Тут до Дон Кіхота пристали всі з розпитками, та він не одказував нікому, попрохав тільки, щоб дали йому попоїсти й поспати, бо йому тепер того найбільше треба. Так же й зробили, а тоді священик почав випитувати в селянина, де і як він знайшов Дон Кіхота. Як же селянин розповів йому все докладно, не минувши й тих дурниць, що плескав [42] по дорозі наш рицар, то священик остаточно в своєму замірі утвердився. Тож назавтра, прихопивши і приятеля свого, цилюрника Ніколаса, знову прийшов до Дон Кіхота.

РОЗДІЛ VI
Про великий і цікавий огляд, що вчинили парох і цилюрник у книгозбірні нашого завзятого гідальга
Дон Кіхот іще спав. Парох попросив у небоги ключа від кімнати, де зберігались оті книжки, до всього лиха призвідниці, і та охоче вволила його волю. Як увійшли вони всі туди (і клюшниця з ними), то виявили там сотню з чимось великих, грубелезних томів у гарних палітурах і ще чимало всяких дрібніших книжок; скоро клюшниця окинула їх оком, зараз вибігла з бібліотеки, та за хвильку вернулася знов із мисочкою свяченої води та кропилом.
- Прошу вас,- каже,- панотченьку, покропіте з ласки вашої сю кімнату, аби которий із чаклунів, що в тих книжках виводяться, не вчарував нас за те, що ми їх хочемо із світу згладити.
Посміявшися трохи з простосердої клюшниці, священик сказав ци-люрникові, щоб той подавав йому книги одну по одній, а він дивитиметься, про що вони, бо, може, серед них і такі знайдуться, що не заслуговують на спалення.
- Е, ні,- обізвалася небога,- не ощаджаймо ані жодної, бо всі вони накоїли нам лиха. Краще викиньмо весь той мотлох через вікно, складімо в стос і підпалімо або винесім на подвір'я і там розведімо багаття, щоб дим сюди не йшов.
Те саме казала й клюшниця - так уже вони обидві прагнули згуби тих неповинних мучеників, але парох на те не пристав треба, казав, хоч титули всіх книжок перше переглянути. Майстер Ніколас подав йому насамперед чотири книги «Амадіса Гальського». Парох промовив
- Се нам ніби призвістка, бо чув я, що ся книга - перший рицарський роман, видрукуваний в Гишпанії, а од нього вже пішли й постали всі інші. Тим-то я вважаю, що ми сього Амадіса, яко єресіарха всієї лиходійної секти, без жодної пільги мусимо до спаління засудити.
- Ні-бо, добродію,- заперечив цилюрник,- я чув дещо інше кажуть, що ся книга краще над усі, що писалися будь-коли в сій царині, тим-то ми повинні помилувати її, яко єдину в своїм роді.
- Правда ваша,- погодився парох,- візьмім се до уваги і даруймо їй тимчасом життя. А що там за книга стоїть поруч
- То,- оголосив цилюрник,- «Подвиги Еспландіана», правного сина Амадіса Гальського.
- Є такий закон,- зауважив парох,- що батькові заслуги на сина не переходять. Нате ж вам, господине, одчиніть вікно і викиньте його в двір, нехай положить початок тому стосові, що ми з нього кострище розпалимо. [43]
Клюшниця вчинила те з великою уподобою бравий Еспландіан полетів у двір і став терпеливо чекати вогненної кари.
- Нуте, що там далі - спитав парох.
- Далі йде «Амадіс Грецький»,- одказав цилюрник,- та на цій полиці, здається мені, стоять самі-но Амадісові родичі.
- То нехай же всі летять у двір,- постановив парох.- Щоб укинути в вогонь королеву Пінтікінестру й пастуха Дарінеля з його ек-логами та всіма викрутасами й вихилясами, що понариговував його автор, я б і рідного батька заодно спалив, якби він узяв на себе постать мандрованого рицаря.
- І я так гадаю,- сказав цилюрник.
- І я,- мовила небога.
- А коли так,- сказала клюшниця,- то в двір їх усіх! Узявши цілу купу книг, вона, щоб не спотикатися дарма по сходах, повикидала їх у вікно.
- А то що за бандура - спитав парох.
- Це,- сказав цилюрник,- «Дон Олівант Лаврський».
- Сю книгу скомпонував автор «Саду квіток розмаїтих»,- зауважив парох,- і, правду кажучи, я не знаю, котра з тих двох книг більш правдива чи, вірніше, менш брехлива. Одно знаю книга дурна, аж світиться. У двір її!
- Далі йде «Флорісмарт Гірканський»,- оповістив цилюрник.
- Ага, і пан Флорісмарт є тут - сказав парох.- Далебі,

читати