Завантажити

нісенітниць, що дають нам привід засудити його твір на довічну каторгу. Візьміть його додому, почитайте, то й побачите, що моя правда.
- Нехай і так,- погодився цилюрник.- А що ми зробимо з цими дрібними книжечками
- То, мабуть, не рицарські романи, а ві ші,- сказав парох. Розгорнувши одну таку книжку, він побачив, що то була «Діана»
Хорхе де Монтемайора, і, гадаючи, що й інші будуть того самого гатунку, промовив
- Цих книжок не треба палити, як тамтих вони не роблять та й не робитимуть такої шкоди, як рицарські романи. Се твори цілком пристойні, вони нікому нічим не загрожують.
- Ох, добродію,- впала в річ небога,- краще буде, як ви і їх на ту кару засудите, бо як вилікуються мій дядько від тої рицарської мани, то їх іще, боронь Боже, на вірші потягне, і забандюриться їм стати пастушком ходитимуть усе гаями та лугами, співатимуть, у сопілочку свистітимуть або ще й самі поетом зробляться, а то, кажуть, хвороба заразна і невигойна.
- Правду мовить панночка,- сказав парох,- краще нам і цю спокусу з-перед очей нашого приятеля забрати. Та коли вже ми почали з Монтемайорової «Діани», то, як на мене, палити її все-таки не слід, лише повикидати з неї всі вигадки про чарівницю Фелісію та любовне дання, а також занадто розтягнені вірші, а проза нехай собі буде,- се, як-не-як, перша серед книжок подібного роду.
- Далі маємо другу «Діану», що написав Саламантинець,- провадив цилюрник,- і ще одну книгу з такою самою назвою, компонування Хіля Пола.
- Саламантинець нехай іде до тої купи, що в дворі горітиме,- вирішив парох,- а ту «Діану», що Хіль Поло написав, бережімо, буцім то твір самого Аполлона. Але поспішаймо, пане куме, бо вже нерано.
- А ось,- сказав цилюрник, розгортаючи наступний том,- «Щастя кохання» на десять книг, скомпонував же їх сардинський поета Ан-тоніо де Лофрасо.
- Присягаю саном своїм,- промовив парох,- відколи Аполлон Аполлоном, музи музами, а поети поетами, ніхто ще не складав такої цікавої й неподобної книги по-своєму вона найкраща й найвиборніша між усіма тими, що будь-коли в сьому роді на світ являлася, і хто її не читав, той, можна вважати, зроду не читав нічого кунштовного. Давайте [46] її сюди, куме, то для мене така знахідка, що якби мені хто подарував сутану з флорентинської саржі, то була б напевне менша втіха.
Сеє сказавши, одклав її набік із великим задоволенням, а цилюрник тим часом виголошував
- Далі йдуть «Іберійський пастух», «Енареські німфи» та «Ліки на ревнощі».
- Що ж нам із ними робити - спитав парох.- Передамо їх у руки світської влади, сиріч клюшниці, а причин краще не питайте, бо інакше сьому огляду кінця-краю не буде.
- А ось іще «Пастух Філіди».
- То не пастух,- зауважив священик,- а вельми розумний і дотепний великосвітський пан; сю книжку бережіть, як перлину коштовну.
- Оцей грубенький том,- вів далі цилюрник,- має назву «Скарбона розмаїтих поезій».
- Якби їх не було стільки багато,- сказав парох,- то вони цінувалися б вище. Треба вилучити й вичистити з сієї книжки всяку мізерію, що втислася поміж правдиво гарні речі. Не даймо її вогню на поталу, бо автор її - мій приятель, а крім неї, він написав іще й інші твори, піднесені й героїчні.
- А ось «Пісенник» Лопеса Мальдонада,- оголосив цилюрник.
- І сієї книги автор,- промовив парох,- належить до моїх добрих друзів. Коли він сам свої пісні рецитує, то всі дивом дивуються так же то солодко співає, що прямо душу пориває. Еклоги в нього, щоправда, довгуваті, але, як то кажуть, запас біди не чинить. Нехай же й його книжка йде між вибранці. А то що за книга обік неї
- «Галатея» Мігеля де Сервантеса,- одказав цилюрник.
- Ми з цим Сервантесом здавна великі друзі вірші він так собі віршує, зате нещастями своїми багатьох перевершує. Книга його містить у собі деякі незлі вигадки, дещо ніби обіцяє, але кінців не виводить - треба, отже, чекати заповіданої другої частини може, далі там усе ліпше буде, і тоді ми зможемо її помилувати, а тим часом, пане куме, тримайте її у себе в схові.
- Згода,- одповів цилюрник.- А ось іще три книжки заразом «Араукана» дона Алонса де Ерсільї, «Австріада» Хуана Руфа, підсудка кордовського, та «Монсеррат» валенсійського поета Крістоваля де Віруеса.
- Сі три книги,- сказав парох,- то найкращі епопеї, написані кастильською мовою, вони гідно стоять поруч із найзнаменитшими італійськими поемами. Збережімо їх, яко найцінніші здобутки гишпан-ської поезії.
Переглянувши таку велику силу книг, парох аж заморився і ладен був уже засудити на спалення всю решту без розбору, та тут саме цилюрник розгорнув іще одну - «Сльози Анджеліки».
- Я перший проливав би сльози,- промовив парох, почувши ту назву,- якби хто казав спалити сю книгу, бо автор її - один з найкращих поетів не лише в Гишпанії, а і в цілому світі; крім того, він пречудово переклав дещо з Овідієвих «Метаморфоз». [47]

РОЗДІЛ VII
Про другий виїзд нашого доброго рицаря Дон Кіхота з Ламанчі
В цей час почулося голосне гукання Дон Кіхота
- Сюди, сюди, хоробре лицарство! Час і пора вам явити міць потужних правиць ваших, бо вже

читати