Завантажити

та боржій, сповнивши відра, додому побрались. Нас перестрів батько.
— А до якої се криниці ходили? — спитав.
— Ми ще й прогулялися собі трохи, — одказую йому. Він подививсь мені в вічі й подививсь на дочку... А в дочки сльози хвилюють...
— Батенько! — промовила.
І пішов собі, наче він не завважив і не чув слова її благащого...
VII
Час іде, минається; ми ждемо собі кращого, бідкаємось, страхаємось. Батько не згадує за Чайченка.
Зняла ж бучу Пилипиха, як визналась батькова подія...
— Як, — каже, — як! Та чи ж ти не рідна мати своїй дитині? Чи не ти страждала, чи не ти її згодувала? Нехай би так мене хто застував перед моїм дитям! Я — мати, вільно мені її за кого хотя віддати, чи за пана, чи за наймита, за того, хто мені до вподоби.
Та аж тоді вона посварилась з нашою матір'ю і довго до нас не ходила.
А на селі весілля ладяться та ладяться; приходять до нас, запрошують. Не гулянки у Катрі в голові, та ходить, — надія, бач, така: його там побачить.
Сії осені і батько наш на всіх весіллях гуляв... Помічаю я, що Чайченко став більше до Катрі припадати: то було поперід вона його шука-шука, поки-то він уявиться, а то вже сам він ії очима назорить між дівчатами і вмисне тоді до неї горнеться, як старий батько тут буде, — як би його волю мав нехтувати.
«Голубе, голубе! — думаю, — сього тобі не перетенетити так, — шкода й заходу!..»
Ну, батько нічого собі, — тільки дивиться — не на Чайченка, а через його голову, згори...
А Чайчиха й наша мати сидять, от мов ті голубки сиві, що бачать, як їх гніздечко розношають...
На одному весіллі Чайченко вже надто всміливсь: од Катрі мало що і одступає... Мати вже у такій тривозі була, що забула й молодих привітати.
Перш усіх гостей наш батько побравсь додому і нам звелів сходить; а ще саме гуляння; самі танці... пішли ми додому; пішла Катря плачучи.
— Не плач, Катре! Що поможеться? — вмовляю.
— То що? Я плачу, а все я щаслива! Щаслива, щаслива! Він мене любить, і я його любитиму, поки мого життя... нехай батько знає! Хоч горюю, — я щаслива — нехай і те знае!
— Катре! Краще буде, як батька не гнівити; лучче, коли б Яків тихенько обходив коло його. А то ж який талан вам буде, як батько не зглянеться... Уважай, яка мати смутна, та й у якій вона тривозі... Не горнись ти вже так до його — і дівчата сміятимуться з тебе.
— Нехай сміються! Я його люблю! Я щаслива!
— А як батько образився, — як не пустить більш по весіллях ходити — де тоді Якова побачиш? Уранці вийти забороняє, увечері сам двері замикає...
Обсипалася вона слізьми ще дрібнішими.
— А таки я щаслива, — промовила. — їй же богу моєму, щаслива!
Перегодом знов нас на весілля прохали. Може, й не пустив би батько, дак родичі. Ідемо туди усі вкупі, та аж нас улиця широка тисне... Приходимо. Зирк-зирк по хаті, по кімнаті, по усіх кутках і закутках — бігма Чайченка.
— Ще рано, ще він прийде! — каже Катря. Ждемо та дожидаємо — нема. Вже пізно уступила стара Чайчиха. Катря тільки її зуспіла, ураз опинилась біля своєї мами: знає, що Чайчиха вже не мине. Чи Чайчиха не обачила — сіла вона собі оддалік. Наша мати сама до неї добралась — сіла. Сидять мовчки. І Чайчиха і наша мати неспокійні, бачу. От мов і хочуть спитатись, та не зважуться; хочуть говорити, та не зміркуються. А Катря так і кипить у піджоді тому. Знає те наша матуся, —дивиться на Чайчиху любенько-жалібненько, а Чайчиха на свій пояс доглядається та й каже:
— Які то теперки пояси тчуть, моя голубко!..
— Чому він не прийшов? Чому? — вимовила Катря сама, матері не дожидаючи — своєї, — чужої не соромлячись,
— Катре! — дорікнула мати. — Ох! моя дитино!
А Катря й не чує:
— Чому не прийшов? Чому його нема?
— Не знаю, не знаю, моя красо! Він казав мені — буде... : а нема!.. Мабуть, притичина яка... я його поспитаю... я тобі скажу...
Такеньки стара Чайчиха словами мішається, і зупиняється, і перехоплюється — що 'тсе таке?
Далі вже каже, що Яків дожидав якогось чоловіка до себе, — якісь воли на спродаж находяться... того він і не прийшов, мабуть.
Невзабарі вона похватилась додому і пішла.
Ми ще було по весіллях, а Чайченка — як пійма поняла — нема, ніде не буває. Мати його ходить, і — то вона скаже, що він нездужає, то скаже — дома його нема. Сама вона журна дуже, а Катрю вговоряє:
— Не печалйся, дитино, не почалися! Перейде лиха година, і горе перебудеться, то й поберетесь!
Мати теж Катрю свою жалує:
— Лучче, доню, як він не попадається батькові на очі — батько не гнівиться, — а там, може, господь дасть, старий мій і погодиться.
— Нехай же я його побачу хоч на малу хвилиночку, — благала Катря, — нехай він хоч селом пройде, а я подивлюсь на його здалека!
— Зажди, зажди, не можна! — одмагалася Чайчиха.
— Зажди, зажди, не можна, — просить мати. Катря хоч смутує, хоч плаче, а слуха — сподівається добра іще...
Одного дня увійшов старий у хату веселий:
—Чи не буде снігу, —

читати