Завантажити

своєму звичаю.
Як сама вже вона нічим людським не мутилася, — то вже й не вважала, як в інших серце колотилося.
Маруся додому пішла.
На третій день Катря із сестрою Меланією поїхали. Маруся ще приходила попрощатися. Катря прощалася так само, як віталась... Хоч би вона лице запечалила! Хоч би озирнулася разочок!
— Як одмінилася! — промовила Маруся, дивлячись услід за тим возом критим по дорозі.
— А пам'ятаєш, яка була вона? — кажу.
— Як же!.. Добре пам'ятаю.
Ще ми постояли, подивились. Маруся пішла до своєї господи, а я її провела і в неї трохи посиділа.
Яків усе хворів, усе болів. Давно вже він не робив нічого: не здолав. Падала коло всього сама Маруся. Багато було їй діла в господі, велико печалі на серці.
Весело, як є ким радіти, та й те добре, коли є об кім поплакати. Ій-же богу моєму, добре! Гірка та жива вода, кажу вам...
Виходжу я од Марусі, і вена мене до воріт доводить, а за нею дітки топотять дрібненько-важенько...
— Подивись, — каже вона, — подивись, Химо, усі тройко у його вилились — мої чорнявенькі!
І згорнула їх усіх до себе. А вони хто з паличкою у руці, хто з хлібом, з пісочком у жменьці, жвавенько дивляться... Тиха і вбога хата з вишневим садком!
Я живу собі придобно на своїй селитьбі. Сусіди до мене ходять, а я знов до їх — одвідуємось. Радимось, як городи засіваємо; вкупі наш одпочивок у свято...
Час за час, а к вечору ближче...

2


1

читати