Завантажити

його пильно. Маруся вже заговорює, питає, частує — не звів очей шинкар з Чайченка, — аж той сам схаменувся, сам його погляд на собі почув, — тоді шинкар очі в землю врив.
— Хутко у вас празник, — говорить Маруся до шинкаря, — гостей же до вас, гостей!
— Дякувати, мене добрі люди не забувають! — одкаже шинкар. — Не так за мою щирість, як за те, що жінка хороша, славлють, — то прихильному приятелеві мило подивитися на мою кралю!
Та й засміявся, а такеньки засміявся, що й шинкарка трохи стрепенулась.
— А ваш брат у других, чи здоровий він з молодою жінкою? — пита знов Маруся.
— Пом'яніть його душу, шановна хазяєчко! Хіба ви ще не чули? То б я вам давно вже повістив! Жіночку його молрду взято й завезено кудись... а він втопився.
— Як? Боже мій! Боже мій! Бідна ж вона людина!
— Чого — бідна! Вона у розкошах тепер, їй ще покращало у світі... Ну, як на мене, то б не так було: я б не втопився ані повісився б сам один, а хіба вже вкупці з коханкою!
Схиливсь до своєї жінки, оком іскрить.
— Удвох, кажуть, і вмирати охітніш! — додав.
Сумно стало. Мова не мовилася.
Стали гості прощатися і побрались додому. Йдучи, шинкарка озирнулася на Якова і махнула якось йому рукою, тобто незнарошне. Шинкар вхопив її за руку:
— Годі махать, пора перестати! Ходім ізо мною! — Отсе, не даси добре і з хазяйкою попрощатися, — засміялась йому шинкарка: — чи ти мене загубити боїшся, як тую голочку?
— Коли загублю, то вишукаю, бувай на тому певна, голубко моя сива! — відказав їй.
І пішли додому. Вона, йдучи з ним, щось щебетала й сміялася, брала його за руку, обернулася ще до нас, крикнула:
— Бувайте здорові! — Шинкар ішов не оглядаючись. У кілька день ми перечули через людей, що зчинилась сварка між шинкарем і Чайченком і що вигнав шинкар Чайченка з шинку. А зчинилася та сварка за те між ними, — казали, — що став шинкар свою жінку зневажати — вона все оджартовувалась, сміялася, а Чайченко не переміг свого серця, уступився — мабуть, вже у його бриніло. Як же зчепились вони — така буча збилася, що ледве розняли їх. І казав шинкар Чайченкові: «Не приходь, — каже, — у шинок більше!» А Чайченко кричить: «Чому?» — «Не приходь у шинок!» — знов так само йому шинкар говорить. «Чому?» — «А то прийди», — промовив шинкар.
Люди вже їх розвели і за Чайченком двері зачинили. Шинкарка, кажуть, дуже бліда була, дуже, хоч і не втеряла на той час ні хисту свого, ані всміху. Шинкар же веселий такий, розвеселився і жарти підняв... Повістки розпорошив, таке!.. А Чайченка з того грому ніде не бачив ніхто.
Я приходжу до Марусі: чи все гаразд, Марусе?
— Чоловік нездужа, — смутно вона мені одказала.
— Коли се він занедужав?
— Та вже три дні. І не їсть, і не п'є. А вже по тій сварці три дні вийшло.
— Та де ж він?
— Лежить у кімнаті.
А він тоді кличе: «Марусе!» Вона схопилася — кинулась до його.
— Хто се до нас прийшов? — питає.
— Се Хима прийшла мене одвідати.
Нічого більше не казав і не питав. Маруся до мене вийшла.
Я тоді їй говорю:
— Марусе, чи знаєш ти, що позавчора було?
— Не знаю. Що було? Яків повернувся недужий. Вчора вранці прибігла шинкарка, задихана уся, до мене: нехай Яків не приходить, бороню йому, в нас біда! «Чуєш — не приходь, бороню тобі, — крикнула на Якова, — в нас біда. Мій буде казати, що у ярмарок їде, що до приятеля їде — не йми віри, не приходь». І побігла від нас. Я більш нічого не знаю. Мені сумно, і боюся, що йому буде недобре!
Змовкли ми та й сидимо собі мовчуші. Багато дечого мені й чулося, і згадувалось!
— Жаль, — кажу, — жаль, та не вернеться!
— Чого жаль? — спитала Маруся.
— Життя молодого, віку загубленого дарма — чи я ж вже тобі не казала, чого жалко?
— Мені не жаль нічого, — говорить.
Знов змовкли — сидимо... Вже вечір пізній. Дітки поснули, сплять спокійно сини маленькії, а на городі вітер шумить вербами, надворі чорно; блискавиця поблискує.
— Куди тепер підеш у негоду таку, — каже Маруся, — заночуй у мене.
А вже дощ гурчить, гурчить і грім, і блискавиця й вітер.
— Добре, зостануся, — заночую в тебе. — І зосталася. Чайченко лежав неспокійно, в тривозі, на ліжку, — зітхав усе; Маруся прислухалася, а до його не ввіходила, не насміла біднесенька. Раз чи два звечора він покликав її, спитав, хто в хаті в неї, наче забував, що я прийшла, а що далі вночі, то все частіш, частіш її кликав і все каже: «Хтось прийшов до нас!» — «Нема нікого». — «Хтось прийшов; я чув, у двері стукало, хтось під дверима, — відчини!» Вона одчинить — нема. Трошки згодом знов її шле: «Під ворітьми хтось стоїть», то: «Під вікном хтось добувається». Вона усе виходила дивитись, вкликала, дожидала — нікого не було цілу ніч тую чорну, вітряну.
Мені почулося, що Чайченко плакав. Маруся не спала, хоч до мене не озивалася словом...
Ha світанні, чуємо, стукають тихенько, там міцніш, — Маруся вибігла, я за нею. "Хутче, скоріш!" — гукав нам услід Чайченко...
Одчиняємо

читати