Завантажити

недуженьке.
Чайченко усе не приходив, а вже вечоріло. Вже пізно — він не приходив. Вона його дожидала любо: що там шурхле, шелесне — прислухається пильно; стихне усе знов і нема нікого, — вона не зітхне навіть, знов дожидає... Я й пішла так — не бачила його, — не повернувся при мені. «Скажи матусі моїй, що прийду до неї, як моя дитинка ірохи одужає», — просила мене Маруся прощаючись.
А тут у кілька днів занедужала Пилипиха. Покликали ми до неї усіх знатниць і лікарок, — здається, нікому не впізналася її недуга — яка була. В неї нічого не боліло, казала вона, тільки ходила все кволій та кволій, поки не збулася сили своєї — і тоді лягла вже, знемоглася і лежала понура.
Маруся приїхала з дитинкою — дитинка ще не зовсім одужала, — усе ще квиліло кришенятко. Я пам'ятаю добре те врем'я, як було уночі не спимо всі, а вулиця, село у сні, і всюди тихо. Заквилить дитятко, схилиться до його Маруся гойдати, а Пилипиха блискучими очима в обох вдивляється. Вона не всипляла ночей і хвилиночки. Як Маруся вже не падала коло неї, як Маруся не годила їй, — не пригорнулася вже мати до неї ніколи; ніколи не всміхнулася ласкаво до самої смерті своєї. Що було Маруся просить:
— Мамо, чого журитесь? Чого, мамо, не дбаєте о здоров'я своє? — Вона не прийма нічого того. І останнє слово її було: «Лучче, мовляла, ображеному вмерти, ніж так на світі жити». — І вмерла.
XVIIІ
Округи нас діялось, чулось, велося. Що радощів, а що журби зважали ми збоку; скільки поженилось на селі, заміж повиходило, народилося, вмерло; як радощі проминали і журба втихала, як одно по другому наставало усе нове у людей, — ми ж усе жили своєю старою тугою.
Батько усе ходив по дорогах і вертався сивіший та похмурнішнй; матії усе смутніла і слабішала. Од Катрі вісті були рідко, та й то неширокі. Отсе було напросить мати священика, щоб туди написав та спитав про здоров'я й життя, то й одпише Катря на три листи одним листочком своїм: «Здорова, — напише, — живу, богу молюся за свої гріхи і за ваші».
Скільки-то сліз виливалося матусиних, слухаючи, а опісля згадуючи, скільки благалося благословення! У Марусиній хаті ще гірше повелося: що далі, Чайченко зовсім дому одбився свого. Шинкарка ним так заорудувала, що він у неї під тином шинковим днює й ночує, а щоб шинкар не мав на його призри (бо ревнивий шинкар був), то потроху почав Чайченко й пити. Бачили вже його й п'яного люди, а недурно те ж кажуть: що в тверезого на умі, те в п'яного ка язиці, — він не встерігся, миркнув там якесь слово чи друге до шинкарки, хтось цікавий підхопив та розславив по селу, — от і поговір став недобрий. Тоді всі до Марусі молодиці з питанням та з жалощами, усі старі баби з радами та з наукою; тільки Маруся на усі питання і жаління, і на ради усі: «Він мені добрий і любий; я його над усе в світі шаную». І жалібниці, і порадниці образилися, — покинули Марусю: нехай же терпить, коли така! Ніхто й одвідати не одвідає.
Тільки й ходили до неї, що мати да я; ми — частенько.
Одного разу підходжу городу стежкою до хати, — се було у свято, — аж дзвінкий регіт такий чути, що так і розкочується. Гості в неї якісь?
Доходжу, уступаю. За столом сидять Маруся і Чайченко, і гості — молодиця і чоловік. Що то вже за молодиця була красовиця! Я її зараз пізнала, хоч ніколи не бачила. Була чорнява, в рум'янцях, білолиця, уста червоні сміються, очі радісні, убрана світло: змалювати б таку та дивитись, не впускаючи з очей, та самому всміхатись на ту красу сміливу та веселу. Тільки оті брови її високі і зрощені в'юнкою чорною гадючкою на чолі білому чорніли, — щось недобре віщували. Поруч з молодицею, од вікна у затінку, сидів чоловік плечистий, приземкуватий, з чорним щетинястим усом; чорне волосся посивіло в його космами; од лівого виска він чорнявий як грак; а з виду дивився він спідлоба, або збоку, наче кого підгледжував злими очима своїми, і Маруся, почастувавши усіх, одійшла; я в неї і питаю:
— Хто се в вас, Марусе?
— Шинкар із жінкою.
— Чи давно се ходять вони до вас?
— Се уперше прийшли сьогодні.
— Як се здумали вони?
—Та шинкар схотів неодмінне до нас.
— Чого то?
— Каже, мене забачити.
— А ти ж до їх підеш?
— Та ще не знаю, Яків ще не казав нічого; як Яків мені скаже.
Спокійна собі, люба — от наче вона без жодної думки важкої по квітчастому полю проходжає вечором тихим та теплим.
Чайченко сидів із гістьми дуже смутний, зітхав часто; шинкар поглядав на його — неласкавий був погляд той: неначе яка іскра спахувала з чорного його ока... Шинкарка '^j усе всміхалася.
— Нащо п'єш багато, не пий! —озвалась вона до шинкаря (а він чарку за чаркою випивав).
— Чому не пити мені? Уп'юся — мене люба жінка доведе до господи.
— А як не схочу? — задзвеніла вона жартуючи.
— Не схочеш? — каже, а сам її міряє поглядом — яка. — Або ж хто тебе запитає, чи хочеш?
Чайченко, слухаючи се, важко зітхнув й на шинкарку смутненько дивився, а шинкар на

читати