Завантажити

1

Я хочу, щоб хтось до смерті полюбив-покохав мене, не розлюбив довіку... Щоб він так за мною упадав, аж усіх дівчат завидки брали... На руках мене носив, цілував без пам'яті і...
Далі просто не знала — чого б іще захотіти й науявляти.
Такими словами-заклинаннями вона, п'ятнадцятирічна Неля, плакала в душі, сховавшись у кущі бузини за будинком, точніше, здушувала у собі ридання, як могла, і нею тіпало, і водночас було так якось — наче й солодко... ніби вона стає прозорою-прозорою, мов крило бабки, і якоюсь зовсім порожньою від своїх ридань: із неї вимиває її нутрощі, неначе вона — тільки оболонка, яка ось-ось здійметься і полетить туди, куди віднесе вітер.
І не треба там, у небі, ні про що переживать, і звідти усе так добре видно — тут, на землі... І з висоти той Данько дурний — такий маленький-маленький, немовби жучок.
Неля відразу так і побачила, ніби вона ж-ж-ж-у-у-ух! — здійнялася і летить: на землі зостався маленький-маленький, немовби жучок, Данько, а вона так високо...
Та тільки згадає про нього — відразу навертаються сльози, і ридання новим клубком здушує горло... І хто подумав би: вона, така розбишакувата, мов хлопець, така височенна і худа, як та тростина, Неля Блакита, і так оце ридає...
Бо Данько, Данило Маламуха із десятого класу, і дивитись у її бік не хоче. Ну, ясно: до нього і старші дівки самі чіпляються, кип'ятком пісяють, під ноги стеляться, гигочуть і штурхають його, і в кущі затягують — що тільки не вичворяють, аби той Данько хоч гримнув, хоч оскалився, хоч за груди вщипнув...
Чуприна його чорна, очі темнющі, тонкий, із горбинкою, ніс, ранні, та вже густі, вуса наче скрізь переслідували Нелю. Жук! Жук чорнющий! Жучок мій дорогесенький... І нікому про нього, про свою любов не розкажеш: матері воно — до одного місця, крутиться вона як проклята з рання до смеркання у тому магазині. А дівчатам... та їм одне слово скажи — розпатякають, рознесуть по всьому містечку, а подруги справжньої, душевної, у Нелі немає — хіба що насіння разом полузати, на дискотеку піти — такі є, та й годі...
Височенна, ноги наче просто із шиї ростуть (цибата... довготелеса... — чула за собою повсякчас), Неля ненавиділа себе за свій зріст, за ключиці гострі, що випирають із-під шкіри... Кажуть, тепер модно такою бути, та вона, Неля, хотіла б маленькою, бо Данько сам невисокий, коренастий — хіба потерпів би її поряд, коли вона на півголови од нього вища? Та й зуби в неї — такі нерівні: той у ліс, а той — по дрова. Хоч плач — усе не так, як треба. Чого вона така нещасна? Чого Данько її не любить?

2

Неля взялася зубрячити англійську — за плечима ж не носити, тепер однієї рідної мови мало, та й російська вже не модна, а ось англійська... Як закрутиться Неля в своїх клопотах-проблемах — уголос собі каже: Take it easy... І зразу їй полегшає, їй-богу. А то ще причепиться якесь одне слово — і бігає назирці, по п'ятах, і в голові безперестанку крутиться. Ось, наприклад, мастепіс. Пишеться так: Masterpiece. В'їлося те слово чуже — шедевр тобто — та й перекочується у Неліній голові, мов перлинка на долоні. У неї тепер і перлини є справжні, і діаманти. Хай і невеличкі — у сережках і перстеньку. Нє імей сто друзєй, а зароби сама на все, чого хочеться... Життя просте, як валянок, коли правильно його... нюхом, фібрами душі, нутром. Нутром — це основне. Нутро ніколи не підводить — переконана Неля.
Неля зиркнула на себе у дзеркало — красуня. Груди підняла долонями, різко опустила — гойднулися соковито, біло зблиснули. Звично труснула головою — волосся лоскотнуло голі плечі, знову припало до лопаток. Та якби вона тоді, школяркою, знала, якби їй хтось показав фотокартку — ось така, мовляв, ти — ти! — будеш через яких десяток років — ні, нізащо не повірила б, і хто повірив би? Не ридала б так тоді за тим дурним Даньком, нащо він їй узагалі здався... Чуприна його чорна, очі темнющі, тонкий, із горбинкою, ніс, ранні, та вже густі, вуса...
І знову, от же напасть: лише ім'я його зрине — задавнена якась грудка у грудях здригнеться, гостра така, аж ніби лишає подряпину в душі — до самої крові. Дався їй той Данько — і сміх і гріх — та чого ні разу не побачила його в містечку ще тоді, коли приїздила до матері? Ну ні разу. А зараз уже нема до кого навідуватися — нема кому й показати свій “Туарег“... Чи Данько знає, ким вона стала?.. Слава — хай не всесвітня, але все-таки... Вона ж, Неля, усе — заради нього, щоб тільки він побачив, яка вона зараз... У-у-у... просто відомстити — одним поворотом плеча, плеканою шкірою, ногами своїми точеними, сідницями апетитними.. Чи він і зараз нижчий за неї? Це така дурниця... вона б усе пробачила.... його чвиркання через губу (Ця шмакодявка цибата... Дєточка, що ти на мене витріщилася?) Як же вона хотіла тоді, щоб він чудом-дивом її полюбив... Дива не сталося... А хто, хто — до смерті, до самозабуття її покохав, як вона колись того Данька? Ой, не нагадуйте... Неля здригнулася від однієї згадки. Аж знудило миттю.
І чого воно так: коли щось

читати