Електронна бібліотека/Проза

Завантажити

кохання до неї, єдиної і неповторної, голос якої...
Неля навіть було подумала в якусь хвилину: може б... Хай буде при мені, як вірний пес при нозі: тільки свисну — а він тут як тут.
Звісно, навигадувати можна що завгодно, та й не обов'язково це й о г о рука писала...
Далі Нелі набридли листи — скільки можна про одне те саме? Наче відчувши цей її настрій, він, той, що назвався Романом, вимагав зустрічі — вона зразу відчула гострий нехіть до шанувальника, будь він неладен. Роман почав погрожувати — Неля збагнула, що інтуїція її не підвела. Знала ж — і то не тільки зі свого досвіду: тримайся подалі від тих, які, знетямлено люблячи, порвуть тебе на шматки, роздеруть на пасмуги, на волокна.
Далі, хоч вона рвала листи, але ж перед тим бачила: вони чорніють малюнками з розритими могилами, скрупульозно, мало не фотографічно зображеними лезами, з яких скрапувала кров. “Мої руки постійно на твоєму тілі, мій ... постійно у тобі“, “Я зроблю з тобою все, що задумав“, “Не втечеш, рано чи пізно...“ , “Ти прийдеш — а я лежу в твоєму ліжку, і ніякі ... охоронці, ніякі твої ... нічого мені не зроблять — я матиму все те, що намарив ночами“, “Ти викликаєш у мене таку пристрасть, яка межує тільки зі смертю. Я заберу тебе з собою — у ту могилу, яку вже викопав на Берковцях“. А чого не на Байковому? — огризнулася до нього Неля подумки.
Якось Нелін “Туарег“ ні з того, ні з сього вискочив на зустрічну смугу — наче хто велетенськими ручищами миттю переніс його туди. Добре, що обійшлося. Нелею тіпало. Після того вона обов'язково пильнувала за ременем, пересвідчувалася, чи в порядку подушка безпеки. Але хіба це життя? Це — суцільна неволя, яка відволікає її від сцени, від суті її життя, будить її серед ночі — чи сама вона, чи на теплому плечі мужчини.
Неля ніколи не бачила того Романа зблизька, але він закидав її своїми фотопортретами у чорних окулярах (у різних ракурсах, але з одним і тим самим виразом стиснених вузьких губ): картки вона рвала на шматки, однак образ його в'ївся у пам'ять та уяву, що Неля впізнала б його серед тисячі.
Хіба можна жадати того, про що достеменно не знаєш, що воно означає насправді? Ах, щоб хтось покохав мене до смерті...
А якось... Перед виступом у пабі “Докер“ Неля мотнулася до туалету. Не встигла зайти до кабінки, щойно спустилася в акуратний підвальчик — темно-фіолетова тінь метнулася з якогось закапелка, заткнула рота рукою, другою обхопила її всю, а третьою — Неля готова була голову дати на відсіч , що була й третя рука— та третя рука приставила до її шиї — там, де в дитинстві часто припухали залози від гланд — холодне, як смерть, лезо. І— величезні темні окуляри впритул, і сичання крізь не по-чоловічому червоні губи: “Моя... моя...“
Більше Неля нічого не пам'ятає, тільки якийсь важкий, страшний гуркіт. Опам'яталася на холодній кахляній підлозі, з якої її підвів Славко, продюсер. Дуже помалу, ніби при сповільненій зйомці, помацала шию — наче боялася наткнутися на розпанахану зяючу рану, з якої б'є кров.
Шия булаі ціла і чиста: Неля піднесла майже під самого носа свої пальці — вони були без жодної плями крові.
Промайнув місяць від того падіння у підвалі — ніхто нічого так і пояснив Нелі. А сама вона нічого не могла збагнути: що сталося? Спокою не було. Вона вирішила найняти адвоката, аби той грамотно назбирав матеріалу і подав до суду — засадити того залицяльника-шанувальника, маньяка шизонутого, за рати.
...А, може, то зовсім і не Роман був? Ніхто ж нікого т о д і не впіймав! І ніхто нікого не бачив. Це — ще страшніше для Нелі: краще б уже хтось був... Чи — таки не був?..
І десь там, наче за глухими кулісами, зринає у ній, як тільки густа масна тривога розливається по всіх закапелках душі: Takе it easy! Don't warry! Be happy!

читати