Завантажити

вирівняється, утрясеться, навіть щасливо складеться, то обов'язково щось інше викривиться, станеться-стрясеться щось недобре, а то й страшне, щось має бути, аби мучити тебе, точити, пожерати?
Ні, без сцени я жити не зможу. У мене комплекс неповноцінності — поки на сцену не вийду. На сцені, під прожекторами, в жароті, яка хвилями тебе накриває, миттю скидаю всі свої страхи, проблеми — я співаю. Я живу. Я бачу перед собою тисячі облич, які зливаються в одне — для них усіх готова вичавити себе, роздерти на шматки, померти на місці, я вже ніби не я — а ті сотні облич, я — це вони, вони — це я, ми одне ціле, немає меж і кордонів, віддатися доостанку. Їм усім треба така пісня, щоб наче це кожен її співає — мною, я співаю про кожного, кожним, я співаю таким голосом, щоб кожен відчув — це душа його співає моїм голосом. Живий звук. Смішно звучить. Мертвий звук. Ніколи — ніякої фанери. Тільки живцем. Як Едіт Піаф.
Неля давно вирішила: до сорока — тільки сцена. Ні сім'ї, ні дітей. Вона змалку відчувала: доля. Он чого на діжку вилазила перевернуту — ще ж і в школу не ходила, дітей збирала сусідських, брала в руку “мікрофона“ — телевізійний пульт — і так виводила, так завивала! І в школі на сцену рвалася — поки не стала соромитися себе, бо всі в один голос: цибата яка, ну й вимахала! Та плювать я на вас хотіла — якби не Данько той... Через нього і співать перестала. Спасибі мамі, що таки змусила її, Нелю, музичну школу закінчити. Така проста жінка, а в одну душу: Нелько, зароблю на твою школу, тільки ходи. На м'ясі вона на ту школу заробляла. А все, мабуть, через те, що сама так хотіла вивчитися на баяні — та не вийшло, і мати все життя про той баян не могла забути.
Неля дивиться на себе у дзеркало: губку нижню відкопилила — білі рівнесенькі зуби перлами сяйнули, бездоганні, тепер це не проблема — зробити посмішку голлівудську, ах, красуня писана-мальована, а вперше вона відчула себе красивою... Тоді, у тій ванній...
І знову, хоч коли це було-загуло, скільки всього пережито — наче провалилася миттю у свої вісімнадцять: сором страшенний і страх, та водночас — уся затоплена гордістю жіночою...
Коли готувалася до “Червоної рути“, то напросилася жити у далекої родички: мати згадала про десяту воду на киселі — але ж у самому Києві; Неля тоді по Дарниці попобігала, поки знайшла ту хрущовку, волинськими гостинцями простецькими всього стола тим родичам завалила, вони закуток знайшли — ну потерплять уже її пару тижнів (Нелю, ти б про щось практичне подумала! Куди тобі, дитино, на ту сцену... Тепер гроші — усе... Який талант?..)
Неля тепер чітко знає: успіху в шоубізі досягти можна, принаймні, двома шляхами. За умови, коли маєш нещасне дитинство, як-от у неї (батько із сокирою ганяв їх із матір'ю кругом хати; бувало, не знали, де ночуватимуть), коли натрамбовано різних комплексів (ось хоч би й нещасна закоханість її у Данька, помножена на ненависть до свого цибатого тіла) — і, як не задушить тебе усе це, не скрутить голову, не випатрошить, мов курку, а зумієш натомість розпалити у собі шалене бажання досягти успіху, як і шалену впевненість у своєму таланті, плюс — попутний вітер, виграшна лотерея, як пощастить вчасно вийти на нужних людєй, що чимось зацікавлені у тобі — то й буде твій, менший чи більший, успіх. Але шансів тут мало, просто мізерні шанси.
Другий шлях — шалені бабки батьків, що змалку натаскують своє чадо, випихають його і протягують по всіх конкурсах і сценах, і на кожному повороті прокладають дорогу тими самими бабками. І талант необов'язковий: безголосих виручає техніка, куплені піарщики і все інше, що за ті самі бабки.
Неля могла тільки сама на себе надіятися. На свій талант, тіло і характер. Недаром же вона — Тигриця. За гороскопом східним.
Із батьком усе давно ясно — у могилі спить, бо спився до чортиків. А мама... Мама заробляла їй на музшколу тим, що мала навар на м'ясі та оселедцях. Там не доважить, там не додасть здачі. Пару гривень туди, пару гривень сюди... Хіба люди допетрають — не всі з калькуляторами ходять. Увечері, після своєї зміни в магазині, запихала той навар у підсобці за цеглини внизу під стелажами: схованка була надійна, ніхто не міг догадатись. А тоді за днів кілька, як усе тихо, забирала додому. Так — не один рік.
Неля якось помітила: щось із матір'ю стається. Заговорюється, в очі дивиться — а насправді крізь тебе. Пізніше призналася: так і так, мовляв, на твою музику заробляла, як могла, хитрувала... А що нам робити — хто поможе? Та пізніше ось воно що вийшло... Якось пару місяців не брала гроші зі схованки, кинулася — аж не може того тайника знайти, пучками всі стіни перелапала у підсобці, очима в усі шпарини залазила — та ніде тих цеглин потайних не знайшла, наче їх і не було зроду. Та ніхто ж і не ремонту не робив! Мати все переживала — чи в тюрму не запроторять, та й грошей було шкода: здавалося їй, що тисячі там наскладала. А далі... Далі знайшли матір за Корцем — у посадці повісилася. А, може, хтось її...
Неля через два роки

читати