Завантажити

будиночок їхній продала і після того — ні ногою додому. Яке там додому, коли дому вже нема...
А тоді у ванній... Неля уранці зачинилася душ прийняти (родичка, Тетяна Трохимівна, подриндзяла кудись), і тихенько співала собі під ласкавий шум води — їй це особливо подобалося: голос ставав таємничим, глибоким і вологим. І раптом мов хто смикнув Нелю: вона підвела різко голову — а через віконце у стіні між кухнею і ванною на неї згори вниз дивився Іван Степанович, чоловік родички, який зостався дома. І переляк, і сором, й огида, й нечиста радість, і сяйливе торжество жіноче — все це разом, зв'язане у якийсь нервовий тріпотливий вузол, збурилося в Неліному єстві. Хоч не виходь із ванної. Або тікай геть — бо як тепер у вічі того Івана Степановича дивитися? Хоча — а що він там міг побачити, через те віконце? О, старе луб'я, молоденького м'ясця закортіло скуштувати? — подумала тоді Неля, як минувся переляк. Є ще, видно, порох у порохівницях, чи тільки слинка тече, руки трясуться — а ні на що не годен?
Щось подібне — переляк і нечисту, слизьку цікавість — Неля пережила була в дитинстві, як одного разу поїхали з мамою в село до тіток. Тоді маршруток іще не було, якимось розтрушеним брязкотливим “пазіком“ добиралися. Нелі набридло сидіти з матір'ю поряд і вона пішла наперед, де водій сидить. Учепилася обома руками в штангу і дивилася на шосейку, підстрибуючи на вибоїнах мало не під білу залізну стелю, прикрашену, мов кінська попона, жовтими шовковими китицями, що цілу дорогу танцювали, неначе п'яні.
Неля тихо дивилася, як пробігають повз автобус дерева, як уранішній туман пасмами кладеться на шосейку, а заїде в ту хмару земну автобус — а її вже ніби й немає — до наступного пасма, що вже молочно сяє за кілька метрів.
І тут бічний зір Нелі уховив якісь дивні ритмічні рухи водія. Зиркнула туди — й нагло мале її серце вискочило з грудей і впало під штангу. Дядько за кермом, як нічого не сталося, продовжував займатися тим (ліва — на кермі, а права...), про що Неля чула вже не раз — під єхидні смішки — від сусідських дівчат, але ніяк — тоді ще, дитиною — не могла уявити собі, що воно таке насправді. А тут за мить, за долю миті, хоч нічого й не роздивилася достеменно — все стало ясно, бридко і до смерті страшно. Але ж і цікаво... — і через те ще страшніше!
Повернулася мовчки до матері. Вона й не помітила, що Неля була якась не така — ніби просто на дорозі побачила розчавленого собаку...

3

У ліжку — тобто на тих багатьох ліжках, тахтах, диванах і на інших кушетках, які траплялися на її життєвій дорозі — Неля розважалася тим, що...
Неля спершу насторожено, потім зі страхом, а далі вже майже зі сміхом переконалася: вона розучилася закохуватися, вона зовсім, ніскілечки не втрачає голову від чоловіків, від жодного чоловіка — ні якого тобі lose control, як люблять співати по не-нашому. Неля оціночним поглядом умить може окинути постать, відчути порухи свого тіла на тіло мужчини (так, ніби щупальця воно випускає, що коливаються у повітрі, мов тоненькі зміючки) — але не більше того. Та й цього вистачало на всі ті ігрища, банальні й небанальні, сухі й вологі злягання-парування — яких не оминути, ну не оминути, надто, коли ти вчишся в “кульку“ — як же без цього, дорога до сцени, до слави вимощена твоїм тілом, по ньому йдуть чи там повзуть нужниє люді, а коли вже й “кульок“ закінчено — то тим більше.
Неля знала: її свіжі соковиті губи, поміж яких зблискували раз по раз зуби-перлини — ах, на них так і хотілося дивитися, вона відчувала це, бо помічала погляди і чоловіків, і жінок, які їй так і заглядали до рота, і їй це лестило (надто, коли пригадати, які кривенькі та смішні були ті зуби від народження), лестило Нелі не менше, аніж позирки мужчинські за її низький викот, хоча з цим — доступність поглядові всіх своїх принад — вона була обережною. І не з причин цнотливості, Господь із вами. Просто Неля сама дійшла думки, а вже потім десь прочитала, що це надто примітивно — все напоказ і все відразу: пупок, що підморгує з-під короткої маєчки, “ямочки“ над сідницями, під якими розгалужується щупальцями (і теж по-своєму підморгує) темно-синє тату, ноги, що їх ледве прикриває спідничина; зрештою, груди, які мало не вискакують із вирізу. Ні, це примітивно. Для дівчисьок-підлітків. І тих, хто заробляє собі на життя професійним зляганням. Але ж Неля — не така. Я — не така! — казала вона собі мало не вголос, бо відчувала нутром: таємничість — понад усе. Через те любила темні шовки, крізь які тіло просвічувало звабливіше, аніж коли воно зовсім оголене; через те — довгі спідниці, крізь розріз яких несподівано при ходьбі спалахне білизна коліна чи стегна; через те — несподіваний круглий виріз у платті над грудьми — їх самих не видно, але погляд чоловічий уже прикутий, і те, що він собі науявляв... Облизується. Так само і спина: виріз округлий поміж лопатками — так і хочеться чоловічим губам хукнути в ту продухвину, де принишкли теплі, ніжні хребці.
Нелі могло закортіти одягти оксамитову спідницю — таку,

читати