Завантажити

спинилось у його на кiнчику язика.
- Давайте, дiвчата, грати в цiцi-баби! - гукнула проворна Христина.
- Давайте! Ми вже одпочили, - сказала Маринка. Почали вибирати цiцi-бабу. Всi поклали пальцi на стiл перед гетьманшею. Христина приказувала, тикаючи по кожному пальцi i промовляючи:
- Котилася торба з великого горба, а в тiй торбi кишн-паляниця, хто впiймає, тому доведеться жмуриться.
Христинин палець спинився на Маринчиному пальбi. Маринцi зав'язали очi, повели до грушi, пiд котрою стояв Зiнько, поставили її й звелiли, щоб вона держалась рукою за грушу. Зiнько оступився од грушi на ступiнь. Усi панни шелеснули, як птицi, на всi боки i поховались в садку по кущах. Христина сховалась пiд стiл, за котрим сидiла гетьманша з Катериною.
"I чого це менi ця цiцi-баба з зав язаними очима наче страшна стала? Така гарна i така страшна? Не насмiлюсь заговорити з нею та й годi, - думав Зiнько, оглядаючи височеньку фiгурку Маринки. - Але вона тепер з зав'язаними очима стала вже не така страшна... А дай, заговорю з нею..."
I справдi, пишнi очi дiвчини, зав язанi хусткою, не тривожили молодого козака. Вiн став смiливiший.
- Ой довго тобi, панянко, прийдеться шукати паннiв! - заговорив таки Зiнько до Маринки.
Маринка впiзнала його голос i почервонiла.
- Чому ж довго? Може, панни поховались в свiтлицях? - одповiдала Маринка. - Їм не можна ховатись нiгде, тiльки в садку.
- Та вони то в садку, але дуже далеко позабiгали, - сказав Зiнько.
- А я їх таки знайду, хiба вони пiрнуть пiд землю, то тодi не знайду, - сказала Маринка.
Стало тихо, навiть старi гостi замовкли: то був знак; що вже всi поховались. Маринка розв'язала хусточку i скинула її з очей. Нi однiєї панни не видко було в садку.
- Нiкого не видко, неначе татари похапали паннiв, - несмiливо промовив Зiнько до Маринки.
Маринка осмiхнулась i з-пiд її рожевих уст блиснули два рядки бiлих, густих та рiвних, неначе пiдрiзаних зубiв. Червона неширока стрiчка вiнком обвивала її голову та товстi чорнi коси на головi. Та червона стрiчка незвичайно приставала їй до лиця, надавала краси темним карим чималим очам.
"Гарна, як калина в зеленому листi", - подумав Зiнько, почуваючи, що його серце стривожилось i закидалось в грудях. Маринка все стояла коло його; їй не хотiлося бiгти в садок та шукати дiвчат в густих кущах. Вона тупцяла на одному мiсцi, не одходила од Зiнька, неначе ждала од його розмови.
"Чом це менi одпала охота шукати паннiв? Все б стояла та дивилась на цього Зiнька. Якi в його тихi яснi очi! якi в його м'якi русявi кучерi! Як менi хочеться погладити тi кучерi, м'якi та лиснючi, неначе шовк!"-думала Маринка i все стояла поруч з Зiньком.
- Показати тобi, панно, на декотрi кущi... де сидять пташки? - спитав в неї Зiнько.
Гетьманша посварилась на його пальцем i насупила брови: мовчи, мовляв, не твоє дiло!
Маринка побiгла в гущавину i почала шукати своїх подруг. Довгенько вона блукала в гущавинi i нiкого не знайшла. Вона повернулась до ганку, вискочила по сходах на ганок i заглянула за густий лист винограду, котрий гнiздом висiв на стовпах ганку, заглянула за спину обозного Тимоша Носача.
- Отам, панно, в мене за спиною, певно, знайдеш когось. А тут у мене в кишенi ще одна панна сховалась, - жартував Носач, вдаривши себе по жупанi збоку.
Зiньковi стало жаль Маринки. Вiн пiдморгнув раз до неї, а другий раз пiд стiл. Маринка заглянула пiд стiл i зареготалась. Пiд столом почувся Христинин регiт, дзвiнкий, як срiбний дзвоник, котрий дзвенiв десь неначе за тонкою стiною. Гетьманша й Катерина Вигроська й собi засмiялись. Засмiялись усi гостi. А Маринка тягла з-пiд стола за руку проворну Христину. В той час з кущiв посипались дiвчата в квiтчастих уборах, неначе райськi птицi вилiтали з-пiд зеленого гiлля. Пiднявся регiт на ввесь садок. Христина розчервонiлась. Щоки в Маринки аж горiли.
- Це тобi хтось сказав, де я сховалась! Ти б сама зроду-звiку не догадалась, де я сиджу. Я знаю, хто тобi сказав! - говорила i реготалась Христина i моргнула одним оком на Зiнька.
Маринка опустила вiї на щоки, втупила очi в траву i засоромилась. В той час вона була така гарна, що Зiнько не мiг одвести очей од її довгих чорних вiй, котрi спадали кружками на її делiкатнi матово-бiлi щоки, зарум'яненi рожевим прозорим одлиском. Зiнько ледве вдержав в персах важке зiтхання.
"Загорiлось моє серце од твоїх очей, од твоєї краси, та не знаю, що з того вийде задля мене: чи щастя, чи одна мука", - подумав Зiнько.
Вiн пригадав, що Маринка - шляхтянка, не козачка; пригадав, що його батько не любив шляхти, хоч би й своєї, української, не то вже польської; пригадав, що й мати його була неласкава до шляхти, i вiн вже неначе передпочував тi докори, якi мали сказати йому батько й мати.
"Ой дiвчино мила! навiщо ти занапастила моє серце карими очима, чорними бровами?" - подумав Зiнько i важко зiтхнув.
I поважний батько несподiвано неначе став перед ним на ввесь свiй козацький

читати