Завантажити

верхи суботiвських церков i в його серце защемiло. Кiнь летiв, як стрiла, неначе постерiгав думки свого хазяїна. От i верхи гетьманського палацу мрiють в темрявi, як в туманi! От i садок за домом вирiзується на небi, неначе густi, чорнi хмари облягли палац з трьох бокiв!
"Як не вгляджу її де-небудь, то заїду до гетьманшi в гостi, вступлю смiливо в її покоїв, i, може, побачу Маринку... Гетьман живе на другiй половинi палацу, то, може, й не бачитиме мене... Хоч я син осавула, але простий козак, а в гетьмана все-таки високi пороги для простого козака..."
Зiнько об'їхав двiр. В дворi не видко було нi живої душi. Вiн пустив коня поза садком, об'їхав садок, заглянув через частокiл: на прогалинах, в квiтниках нiкого не було, тiльки квiтки пахли з садка, аж дух забивало. Зiнько повернув коня назад i, похнюпившись, їхав тихою ходою та все заглядав у садок. Коло однiєї прогалини кiнь сам спинився, неначе спiткнувся. Зiнько вглядiв, що стежкою йшла якась панна тихо-тихо, неначе посовувалась по червонуватому пiску, котрим була посилана стежка. Вiн придивився, впiзнав тонкий, гнучкий стан i височеньку постать: то гуляла по садку Маринка.
- Хто то такий? - крикнула Маринка через частокiл. - Чого тобi тут треба?
Зiнько впiзнав Маринчин голос.
- Це я, Маринко, Зiнько Лютай, коли не забула про мене, - обiзвався Зiнько з-за частоколу. Маринка наблизилась до частоколу.
- Добривечiр тобi. Марино! I не думав, не гадав тебе побачити, а от i трапилось, що я таки тебе побачив, - промовив тихо Зiнько.
- Це ти так пiзно приїхав до нас в гостi? Чого ж ти так опiзнився? - спитала Маринка так само тихо, але Зiнько почув, що її голос дрижав.
- Я не в гостi приїхав, але заїхав, вертаючись з степу, з випасу, де я купив для батька двi пари волiв. Вертаючись з степу, я зумисне заскочив до Суботова, щоб де-небудь вглядiти тебе. Отже, i вглядiв! Неначе сам Бог з неба погодив менi i вивiв тебе в садок. Мiй кiнь сам спинився от на цьому самому мiсцi, неначе впiзнав тебе. Про що ти думала, Марино, ходячи по садочку такої пiзньої доби?
- Про тебе думала, - обiзвалась щира Маринка. Цi слова вирвались в неї несамохiть. Вона почувала, що спахнула, мов огнем; i почервонiла.
- А я думав про тебе, об'їжджаючи кругом садок. Мої думи неначе викликали тебе в садок в цей пiзнiй час; думав я, чи не вгляджу тебе, чи не побачу хоч твого слiду, бо я тебе, Марино, люблю так, як нiкого на свiтi не любив. Я не вперше отут об'їжджаю оселю та заглядаю в садок... Я заїздив би коня, заїздив би й не одного, аби тiльки вловити погляд твiй, ясний та милий, аби тiльки подивитися на тебе, подивитись на твої очi i знов вернутись додому.
- I не їздь сюди, i не муч надаремно коня, бо з того нiчого не буде, нiчого не вийде. Гетьманша вже заздрiває, що ти мене кохаєш, але вона оце якось недавно говорила про мене й про тебе з Катериною Виговською, найближчою своєю приятелькою...
- Що ж вона говорила про нас? - спитав Зiнько.
- Попереду пiднiмали мене на смiх, що я тебе причарувала, вже й не пам'ятаю чим... смiялись менi тобою. I нiяково менi було, i приємно було слухати, як вони про тебе говорили. Я цiлий день слухала б, як вони про тебе говорять, тебе згадують, але...
Маринка спинилась i замовкла.
- Але що ж? Може, вони думають, що я так тiльки залицяюсь до тебе, що я жартую, що я дурю тебе? А я люблю тебе щиро i готовий хоч би й завтра до тебе старостiв слати. Хiба, може, гетьманша та твоя мати не видадуть тебе за мене, бо я козак, а ти шляхтянка.
- Ой, не те вони говорили! Гетьманша й Катерина Виговська все хвалили тебе, говорили, що кращого за тебе жениха трудно й знайти, але що твiй батько i твоя мати нiзащо в свiтi не дозволять тобi мене сватати через те, що я шляхтянка, бо вони обоє не люблять шляхти, вважають панiв за своїх ворогiв.
Зiнько важко зiтхнув. Маринка примiтила це i собi зiтхнула: вона постерегла, що гетьманша говорила правду.
- А ще що вони говорили про мого батька та про матiр?
- Говорили, що менi жити в домi твого батька та матерi буде погано, бо вони, хоч люди заможнi, але люблять самi все робити, як простi селяни, що вони i мене будуть силувати до простої роботи, вважатимуть на мене, як на свою наймичку, що вони будуть мене лаяти, а може, й бити, коли я буду їм непокiрлива... А я не цураюсь роботи; роблю усяку роботу вдома в своєї мами, бо ми люди, хоч i заможнi, але не багатi, мабуть, бiднiшi за вас... - говорила Маринка. Дуже почувлива на вдачу, вона при тих словах сама незчулась, як її голос задрижав, а сльози так i закапали з очей.
Зiньковi стало невимовне жаль її. Сльози її неначе гарячими краплями падали на його серце. Вiн почував в душi, що Маринка дуже його любить i догадується, що його старий батько та мати стануть їй впоперек дороги до щастя.
- Не плач, Маринко! Я поговорю з своїм батьком та матiр'ю, розкажу їм, що ти не з тих великих ледачих панiв, котрi нiчого не роблять i тiльки люблять байдики бити. Мiй батько i моя мати ще не знають

читати