Завантажити

Польщi реєстрових козакiв i задумав пiдняти усю Україну, про смiливого полковника Скидана, про зрадника-козака армянина Iлляша Караїмовича, котрий виказав польському гетьмановi про замiри Павлюка та Скидана, що вони задумали пiдняти народ проти польських панiв. Демко подав синовi чарку горiлки. Син не схотiв пити, взяв чарку в руки, надпив i подав батьковi. Його брала нудьга. Молода Маринка вже давненько кинулась йому в вiчi, i її делiкатний вид з палкими очима все нiби стояв перед ним i не давав йому спокою. Його думки все обертались до тих чудових очей, як орлинi очi до сонця.
Зiнько встав, пiшов до станi, вивiв коня, накинув сiдло i проворно скочив на його. Кiнь захилитався пiд ним i став дибки, а потiм знявся з мiсця i вихром вискочив за ворота. Стара мати обернулась до Демка i мовчки махнула рукою слiдком за сином: бачиш, мовляв, старий, як син з нетерплячки орлом полетiв до гетьманського двору!
Зiнько i справдi полетiв до гетьманського двору. Гетьманша з Маринкою, Христиною i з гiстьми сидiла в садку. Сонце вже скотилось дуже низько i пронизувало садок наскрiзь золотим промiнням, неначе оповило увесь садок золотими блискучими пасмами ниток. Гетьманша Виговська сидiла на лавцi коло самого ганку. Коло неї на стiльчиках сидiли Катерина та Олена, Богдановi дочки, деякi немолодi жiнки козацької старшини обсiли сходи ганку. На ганку стояв обозний Тиміш Носач, Зiнькiв дядько, котрий зайшов в гостi до гетьмана. Маринка, Христина i кiлька дочок полковникiв та сотникiв бiгали по садку, грали в хрещика. Зiнько вступив в садок, привiтався до гетьманшi та її гостей i став пiд грушею, спершись об стовбур своїм дужим плечем. Вiн розглядав паннiв: шляхтянок та козачок. Паннiв зiбралось чимало. Усi вони були в квiтчастих дорогих жупанах: i червоних, i блакитних, i рожевих. Блищали золотi дукачi та сережки, блищали золотi позументи, манячили усякi стрiчки. Прогалина нiби цвiла пишними квiтками. Панни грали й щебетали, неначе ластiвки. Було чимало мiж ними гарних з лиця, але нi одна не сподобалась Зiньковi так, як Маринка. Вона вглядiла Зiнька i почервонiла, її карi яснi очi стали ще яснiшi. Вона стала веселiша й проворнiша, почала пустувати, прудше стала бiгати з подругами, ганятись за ними, переганяти їх, все вешталась, все бiгала, не могла на мiсцi встояти.
- Чого це ти, Маринко, стала така прудка? - спитала в неї Христина, скоса поглядаючи на Зiнька. - То ходила, неначе нежива, а тепер лiтаєш, неначе та птиця.
- Я й давно була прудка, тiльки стала оце прудкiша, щоб доконечне тебе впiймати, - єказала Маринка, а сама все скоса поглядала на ту грушу, пiд котрою стояв широкоплечий Зiнько в чорнiй шапцi з червоним верхом, з-пiд котрої вибивались русявi кучерi i лиснiли на сонцi.
- Навiщо ти, небоже, пiдпираєш грушу плечима? Чи боїшся, щоб не впала та не задавила панянок?- гукнув з ганку Тимiш Носач i насмiшкувато зирнув на Зiнька. Вiн знав, що його небiж дуже несмiливий при дiвчатах.
Зiнько пiдвiв свої яснi вiка, зирнув на дядька i осмiхнувся. Вiн догадався, що дядько пiднiмає його на смiх.
"Отже ж, старий дядько ще вивезе язиком, як на лопатi, перед паннами, що я боюся паннiв, - подумав Зiнько. - Ой, коли б не ляпнув язиком! А в дядька язик таки довгий, хоч на аршин мiряй. Ой ляпне, сором менi буде перед... перед Маринкою, однiєю тiльки Маринкою".
Довгенько гуляли дiвчата в хрещика на широкiй прогалинi, вкритiй зеленою густою травою. Довго наглядав над ними Зiнько i придивлявся, котра з їх найкраща, i бiльше за всiх сподобалась йому Маринка i височеньким зростом, i тонким гнучким станом, до котрого нiби влип вишневий оксамитовий корсет, i ясними карими очима, i тонкими, довгими, гострими на кiнцях, як стрiлки, бровами.
Дiвчата потомились, розчервонiлись од бiганини i обсiли довгим рядком схiдець ганку, неначе ластiвки гiлку вишнi. Тiльки Христина й Маринка не сiли вiдпочивати i стали за гетьманшею поблизу од тiєї грушi, де стояв Зiнько. Зiнька брала охота заговорити з Маринкою. Сама Христина зачiпала його, почала з ним розмову, але Маринка мовчала. В самого Зiнька язик неначе прилип.
"I чого це на мене найшла така несмiливiсть? Чого це я неначе боюся цiєї молодої дiвчини? - думав Зiнько, поглядаючи на Маринку. - Був я в битвах, не лякався диких татар, не раз смiливо кидався з шаблею на страшного дикого татарюгу, i смерть менi була не страшна... а тепер чогось не смiю слова промовити до цiєї молодої шляхтянки. Що це зо мною сталося? Мабуть, це од того, що поважна гетьманша сидить близько i поглядає на мене".
Тим часом надiйшли ще новi гостi. Прийшов Сомко, а з ним ще кiлька молодих козакiв, синiв старих сотникiв. Дiвчата встали й розсипались по прогалинi. Молодi козаки балакали з ними, жартували, а Зiнько все стояв пiд грушею, неначе прилип до неї плечима, i не насмiлився приступити до Маринки. От вона пройшла проз його дуже близько поруч з Христиною, трохи не черкнулась об його жупан рукавом бiлої сорочки. Вiн думав промовити до неї слово, а те слово неначе

читати