Завантажити

про твою пропозицiю пане Беньовський, то вже нема чого бiльше й балакати про це, - промовив Сомко. - 3 цього пива не буде дива. Дiло вже зроблено гетьманом Богданом, а мертвого з гробу не вертають.
- Ясновельможний пане! Ти приносиш нам з своєю пропозицiєю не мир, а меч, - обiзвався Тимiш Носач. - Король та пани пустять на Україну польських дiдичiв та єзуїтiв, насадять на уряди в Українi своїх урядникiв, знов роздiлять наше суспiльство на ворожi верстви: на щляхту, козакiв, хлопiв, а цей порядок нам непотрiбний, це польський порядок! Ми не згоднi на це. А коли ти, гетьмане, пристанеш до цiєї королiвської, польської пропозицiї, то ми доберемо способу проти цього дiла.
Сомко вийняв шаблю i показав Беньовському, Павло Тетеря та Данило Виговський вийняли i свої шаблi з пiхов i показали Сомковi.
- А ми пристаємо до злучення з Польщею i для цього знайдемо такий самий спосiб! - гукнув Павло Тетеря.
I мiж старшиною знов пiднявся галас, шум, гам та змагання.
- Годi вже вам, годi! Ходiмо лiпше та вип'ємо по чарцi горiлки та по кубковi меду, хоч ви й не з медом прийняли пропозицiю польського посланця, - сказав гетьман, i старшина потрохи вгамувалась i заспокоїлась.
- Зберу ж я тепер раду з самих тiльки прихильникiв Польщi, i тодi вже доконечне постановимо умову з'єднання України з Польщею, - шепотiв гетьман Виговеький на саме вухо Беньовському, йдучи позад старшини з свiтлицi.
- На тебе, ясновельможний, покладаюся, як на кам'яну гору. Схочеш - зробиш усе i зумiєш зробити усе з твоїм хистом та великим розумом, - шепотiв Беньовський на вухо гетьмановi. - Але знаєш що, ясновель можний ?
- А що? - спитав тихо Виговський.
- Переднiше за все обстав свою особу й Чигирин вiйськом з найнятих чужоземцiв: з нiмцiв та волохiв або з шляхтичiв, та вже тодi починай дiло з'єднання України з Польщею. На своїх козакiв не дуже покладай надiю, - шепотiв Беньовський.
- Я вже загодив татарське вiйсько, загодив Карач-бея з його ордою, - сказав Виговський до Беньовського. - Я таки думаю справдити свою думку, як би там не гомонiла заднiпрянська старшина. Вiнницький полковник Богун, київське духовенство й митрополит - це наша сторона, бо всi вони не присягли Москвi й досi.
Тиждень гостювали в гетьманшi Виговської її родички та знайомi i тiльки другого тижня почали збиратися в дорогу. Гетьманша не пускала їх додому, просила зостатись ще з тиждень, доки вона оговтається на новому мiсцi в Чигиринi та освоїться з новими для неї людьми. Одначе гостi не згодились зоставатись довше. Якилина Павловська поспiшала до своєї господи, до свого господарства; Павлина Рудницька трохи боялась свого кальвiнiста Христофора Стеткевича. Гостi почали лаштуватись в дорогу. На гетьманшу найшов сум.
- Не звикла я ще до нового мiсця; буду я нудитись, як ви виїдете од мене. Окрiм Катерини Виговської, нема в мене близької приятельки й порадницi, окрiм неї, нема менi з ким поговорити й розважити себе. Гетьман все за роботою, все має якiсь дiла з посланцями та з козаками. Зануджуся я отут в Чигиринi, доки звикну до його... Знаєте що, кохана цьоцю? Покиньте в нас свою Маринку, - говорила гетьманша на прощаннi до своєї тiтки Якилини. - Нехай вона побуде в мене який там час. В Чигиринi тепер пробувае моя братова Маруся Стеткевичева з дочкою Христиною, пробувае мiй дядько князь Соломирецький з дочкою, i Маринцi буде весело з Христиною та князiвною Зiнаїдою. Нехай Маринка зостається в мене до котрого часу.
- Про мене, й нехай, як Маринка на це згодиться. Заохочуй її, Олесю, може, вона й зостанеться в тебе. Може, ще тут i замiж пiде за якого прудиуса-козака, - сказала тiтка Якилина i зареготалась.
- Може, й пiде, як хто путящий трапиться. Я й не дуже прихильна до вiйськових людей, до козакiв, а пiшла ж замiж за козака, бо серце моє мене потягло, - обiзвалась Олеся. - А що, Маринко! Я хочу зоставити тебе в себе на який час. Чи зостанешся, чи поїдеш з мамою до Києва? - спитала гетьманша, покликавши Маринку.
- Ой спасибi тобi, Олесюi Зостануся. Менi буде тут весело з Христиною та з Зiнаїдою, - весело обiзвалась Маринка, аж темнi очка в неї заграли.
Окрiм Христини та Зiнаїди, молоду Маринку манила до Чигирина ще одна особiсть: Зiнько Лютай з своїми бiлявими кучерями, з веселими синiми очима, з веселою розмовою, жартами та пiснями. В Лютая був чудовий дзвiнкий голос, i вiн любив спiвати, як спiває сiльський веселий парубок.
Виїхали гостi з двору. В просторних покоях стало порожньо i якось мертво. Гетьманшу взяв жаль, як вона вернулась i переступила порiг просторної свiтлицi. Але три молодi панни i справдi не дали гетьманшi сумувати: пiднялися в свiтлицi жарти та смiшки. Христина бiгала, дурiла та зачiпала подруг, пiднiмаючи їх на смiшки. Вона розiгнала гетьманшин сум, i розвеселила її.
 
VI
Недалеко од Чигирина проживав в своєму хуторi старий Демко Лютай з жiнкою Ольгою та з сином, молодим козаком Зiньком. Лютай був осавулом в вiйську гетьмана Карпа Павловича Гудзана, котрого козаки

читати