Завантажити

поруч з нею i ласкаво побалакає. Але Виговська все ходила i навiть не глянула на Ганну: вона все наглядала за Зiньком, придивлялась до його i зiтхнула легенько.
"Мiж цим козаком та Маринкою починається любов, - подумала Виговська, - але Маринка шляхетського роду, а Зiнько i його батько з простих козакiв. Ой коли б те кохання мiж ними не стало причиною лиха для бiдної Маринки! Вийде те саме, що було зо мною та з Iваном Остаповичем, коли моя рiдня хотiла нас розлучити... А Зiнько - хлопець гарний та кучерявий, i на вдачу моторний та добрий. Батько його, хоч з простих козакiв, але заможний чоловiк... Добре було б, якби Маринку одружили з Зiньком, але ж його батько - страшний козарлюга!" - I Виговська поважно приступила до молодих козакiв, що стояли купкою в кутку i промовила:
- Оце ми на днях виїздимо до Суботова. Прошу вас, молодi козаки, не забувати нас i навiдуватись до нас в Суботiв. В Суботовi в нас не будете нудитись. Мiсце гарне й веселе, а я хлiба й солi, й мiцних медiв не пожалiю для вас. I ти, Зiньку, не забувай нас, прибувай до нас в гостi, не жалуй свого коня вороного, не заїздиш його, Суботi в недалеко од Чигирина. Я буду рада гостям кожного часу. Не забувайте про мої iменини.
- Спасибi вам, ясновельможна гетьманшо! Коли дозволите, то ми ладнi заїздити не одного коня вороного, а до вас в Суботiв прибудем, - промовив Зiнько i поцiлував гетьманшу в руку.
Iншi молодшi козаки й сотники так само подякували гетьманшi i поцiлували її в руку.
Зiнько приступив до Маринки, котра сидiла серед подруг. Йому здавалось, що Маринка мiж ними, як те сонце, краще й пишнiше за всi зорi, за ясний мiсяць. Йому так забажалось промовити до неї одне словечко, що вiн її любить, що вiн без неї жити не може, але кругом неї вилися молодi панни, як тi бджоли. Зiнько одiйшов мовчки. "Нехай вже iншим разом, лiпшим часом скажу я Маринцi те одне словечко, а тепер не можна. Нехай вже в Суботовi..." - думав Зiнько i оступився од Маринки.
Вже пiзньої доби вернувся Зiнько додому. В домi всi спали. Зiнько одвiв коня в станю, а сам пiшов спати в клуню на сiно. Другого дня вранцi мати спитала в Зiнька, де вiн був, де вiн загаявся до пiзньої доби.
- Був я, мамо, в гетьмана в гостях. Гетьманша була привiтна до мене, казала, щоб я й iншi молодi козаки, що були в неї в гостях, прибували в Суботiв в гостi на її iменини, - сказав син.
- А молода шляхтянка, Маринка Павловська, була привiтна до тебе, чи не дуже? - спитала мати.
- I Маринка була привiтна до мене, привiтнiша за всiх паннiв. З усiх паннiв вона найбiльше говорила зо мною.
- Гляди, лишень, сину, щоб ви з нею не договорились до чогось...
- А як договоримось? - сказав син i осмiхнувся. - Чим же вона не гарна?
- Та вона гарна, ще й дуже гарна. Я не раз бачила її в Ганни Хмельницької на обiдi. Але що з того, що вона гарна? Вона шляхтянка, i за тебе замiж не пiде. Вона, певно, гордує нами, козаками, як i вся наша православна шляхта. Та, сказати по правдi, менi не хотiлось би мати невiстку-шляхтянку.
- Чом так, мамо? - аж крикнув син.
- А тим, що i наша православна шляхта спанiла, набралась панської пихи од польської шляхти. Шляхтянка-невiстка буде нехтувати мною, простою козачкою, буде нехтувати твоїм старим батьком, хоч вiн був козацьким осавулом, бо вся шляхта пнеться вгору i задирає носа перед козаками, хоч би козаки були й багатi, й значнi.
- Мамо! Це ще вилами писано по водi, чи буде Маринка пишатись та нехтувати вами. Вона не з багатої шляхти, - сказав син.
- Та вона, Зiньку, за тебе й не пiде, а коли б i захотiлася вийти за тебе замiж, то гетьманша за тебе й не оддасть її. Дурнiсенько ти топчеш до неї стежку та томиш свого коня вороного. Гарна вечiрня зiрка на небi, та ти її не дiстанеш: не для тебе вона свiтить, а для когось iншого. Не приставиш же ти драбини на небо, щоб зняти ясну зорю, - обiзвався батько з кiмнати.
- Я, тату, постерiгаю, що воно не так. Гетьманша до мене дуже добра й ласкава, - обiзвався син. - Здається, сама ясновельможна гетьманша приставляє менi драбину до неба.
-Так, так! говори до гори, а гора мовчить! - крикнув старий Лютай з кiмнати. - Гепнеш ти з драбини та об сиру землю! А хоч i дiстанеш ту зорю, то попечеш руки i будеiй хукати на пальцi цiлий вiк.
- Ой сину, i не думай собi, i в голови не покладай брати шляхтянку. Ми хоч заможнi, але не багатирi якi Я сама не цураюся усякої роботи, як буває в господарствi багато дiла. А Маринка - панi: вона не схоче робити простої господарської роботи. Шляхтянки звикли панiти, а не господарювати. Зроду-звiку не прийму я шляхтянки за невiстку. Цур, пек їм, тим панiям! Ще, може, буде Маринка й кепкувати та смiятись з нас. Ой Господи! ох! ох! Що ж то буде? Ой, не доведи тебе, сину, до цього. Мати Божа печерська й почаївська! Маринка буде кепкувати з мене.
- А може, й не буде? Звiдкiль, мамо, вам знати про це? - сказав син вже з невдоволенням.
- Отже ж, мати чи не каже правду, - сказав батько i вийшов з люлькою в

читати