Завантажити

принципал, що пропав десь. Кiлька днiв не мож було вiдшукати й найменшого слiду, аж вкiнцi полiцiя найшла його одiж в корчах на Пелчинськiй горi.
- А тiло?
- Нi, тiла не найдено.
- Ах, то, може, ще вiн жиє!
- Тяжко, коханий сусiдо! Я й сам так думав зразу. Але далi, розваживши його характер i все... все... я стратив надiю! Нi, не бачити вже менi йоте, не бачити!..
Аж тепер, коли Герман улегшив своє серце тим оповiданням, з його очей потекли сльози. Вiн хоть i знав, що син його був зiпсутий i напiвбезумний, все-таки знав також, що се його єдиний син, нащадник його маєтку. А ще саме нинiшнього дня Леон вколисав був його серце такими солодкими надiями. Вiн починав уже думати, що хоть i сам Готлiб не поправиться, то, може, гарна, розумна жiнка, Фаннi, зумiє бодай здержувати його примхи, взвичаїти його поволi до спокiйного, розумного життя. А тепер нараз усе пирсло, мов булька на водi. Послiднi ниточки любовi вiтцiвської i сильнi нитi самолюбства в його серцi заболiли нараз - i вiн заплакав. Леон кинувся потiшати його:
- Ах, коханий сусiдо, не плачте! - говорив вiн. - Я знаю напевно, що ваш Готлiб живий, що ще будете мати з нього потiху. Лиш не дайтеся пiдточувати тузi. Твердостi, вiдваги! Нам, людям сильним, капiталiстам, стоячим напередi свого часу, треба все бути твердими i незрушимими!
Герман хитав головою на тоту бесiду.
- : Що менi з того? - вiдказав вiн сумно. - Пощо менi тепер сили, капiталу, коли нема кому ним користуватися. А я - застарий уже!..
- Нi, не тратьте надiї, не тратьте надiї! - вговорював Леон, - Лиш швидко їдьте до Львова, - я вам ручу, що вам удасться його вiдшукати.
- О, коб-то бог дав, коб-то бог дав! - скрикнув Герман. - Правда ваша, поїду, мушу вiднайти його, живого чи вмерлого!
- Нi, не вмерлого, а живого, - пiдхопив Леон. - I вже не лишайте його там, у того якогось купця, а привезiть сюда, всiм нам на втiху, на радiсть! Так, коханий сусiдо, так!..
В тiй хвилi створилися дверi зо спальнi i до покою ввiйшла Рифка, ще заплакана i вся червона, мов грань, її товсте, широке лице спалахнуло гнiвом, коли побачила Леона. I Леон собi ж почувся якось не в своїй тарiлцi, коли побачив Германиху, високу, товсту i грiзну, як жива кара божа. Але, криючи своє замiшання, вiн в пересаднiй чемностi пiдбiг до неї, вклонився, протягнув лице для вираження смутку i вже отворив уста, щоб заговорити, коли Германиха, згiрдно оглянувши його вiд стiп до голови, коротко, але голосно спитала:
- А ти чо ту хочеш, заволоко?
Леон став нi в двi нi в три на таке привiтання. Далi на лицi його появилася холодна, силувана усмiшка, i, ще раз кланяючись, вiн зачав:
- Справдi, ласкава панi, дуже менi жаль, що я в таку невластиву пору...
- Але я питаю, чого ту потребуєш? - крикнула Рифка i глянула на нього з таким гнiвом i погордою, що Леоновi аж страшно зробилося, i вiн мимоволi мотнувся взад.
- Але ж перепрашаю, - сказав вiн, ще не тратячи вiдваги, - ми ту от з вашим мужем, а моїм дорогим товаришем, укладали плани, - ах, якi хорошi плани, о нашiй будущинi, - i я вiрю твердо, що бог нам допоможе дiждати ще їх справдження!
- Вам? Бог допоможе? Людоїди якiсь, дводушники! - воркотiла Рифка, а далi, немов оснувата, пiдоймила затиснутi кулаки вгору i кинулась на перепудженого Леона.
- Не пiдеш ти ми з дому, душогубе! - кричала вона. - Ти ще смiєш роздирати моє серце, говорити менi свої дурницi, коли мiй син через вас i вашi прокдятi..; грошi зо свiту пропав!.. Проч ми з хати! Проч! А як ще раз поважишся ту вказатися, то ти видру тi безвстиднi, гадючi очi! Розумiєш?..
Леон зблiд, скулився пiд градом тих слiв i, не зводячи очей з грiзної прояви, взадгузь ступав iд дверям.
- Але ж, жiнко, Рифко, - вмiшався Герман, - що тобi сталося? За що ображаєш нашого доброго сусiда? А чень, воно ще все не так, чень, наш Готлiб жиє i все те, о чiм ми говорили, може сповнитися?
Герман надiявся тим потiшити Рифку; показалось, що тiльки дужче розлютив її на бiдного Леона.
- А хоть би й так було, - крикнула вона, - то я волю десять раз побачити його мертвим, нiж бачити отсього поганина своїм сватом! Нi, нiколи, доки я жию, нiколи того не буде!
Оба мужчини стали хвилю мов задеревiлi, не знаючи, що сталося Рифцi i вiдки взялась у неї така встекла злiсть на Леона. А коли Рифка не переставала кричати, кидатися i прогонювати Леона з свого дому, той, скулившися i натиснувши цилiндер на голову, вилетiв з негостинних покоїв на подвiр'я, на вулицю i, не обзираючись, дрижачи весь з несподiваного зрушення, пiшов до мiста.
- Боже, тота жiнка справдi здурiла! - воркотiв вiн. - I вона мала бути свекрухою моєї Фаннi? Таже вона, гадина сороката, заїла б її за один день! Щастя моє, що так сталося, що того... їх сина десь вирвало! Тьфу, не хочу мати з ними нiякого дiла!..
Так Леон воркотiв i спльовував дорогою. Йому аж тепер стало розумно, чому прочi багачi уникають Германа, нерадо бувають в його домi i, крiм торгових та грошових, не мають з ним нiяких зносин. Але все-таки прикро було

читати